Розділ 24

НІКОЛЬ

Вийшовши з номера, я відразу натикаюся на Даніеля. Він стоїть, спираючись плечем на стіну збоку дверей. І тому, щойно я відчиняю їх, буквально носом стикаюся з ним.

Різко втягую повітря від несподіванки й ледве стримую стогін від його дурманливого аромату. Змушую себе сильніше зціпити зуби та відвести погляд, ширше прочинивши двері й відійшовши в коридор, збільшуючи між нами відстань.

Замикаю їх, відчуваючи кожним міліметром шкіри його погляд. Трішки взявши себе в руки, здіймаю погляд на Даніеля. Завмираю на секунду, оглядаючи його змінений одяг, у якому він усе одно такий же неперевершений.

Його голова трішки схилена набік, долоні сховані в кишенях — наче він нікуди не поспішає, і мовчки витріщатися на дівчину таким поглядом для нього — буденна справа.

— Ну? Куди йти? — не витримую й промовляю першою.

Даніель вигинає одну брову, та все ж, відштовхнувшись від стіни, робить до мене один повільний, але великий крок. Завмираю на місці, та не моя реакція на тілі, яка вмить дає про себе знати тисячами мурах.

— Ти зараз перед тим, як щось робити, спитала мене? Мені не почулося? — глибоко лунає його голос, прямісінько над моїм обличчям, коли він нависає наді мною немов гора.

— Ну я ж не така дурна, аби йти туди, куди не знаю, — знизую плечима і така кліп-кліп очима. Наче це не я декілька годин тому так і зробила.

Даніель ще муштрує мене поглядом, після чого його губи вигинаються в усмішці, і він киває долонею позаду мене, вказуючи на шлях. І я без зайвих слів та очікувань прямую туди, чомусь відчуваючи його погляд на своїх стегнах.

Опинившись у великому торговому центрі, ми, недовго ходячи, заходимо в магазин техніки. В якому ми були не дуже довго. Мені було все одно, яку модель купувати, і бюджет був не обмежений. Тож якось так…

— Ну що, в готель? — різкіше питаю я, коли ми трішки відходимо, і, схоже, не дуже тихо. Адже я не переймалася, що тут хоч хтось мене не зрозуміє. Але, схоже, рота треба тримати на замку навіть у пустелі серед пісків і верблюдів.

Дві дівчини, проходячи повз нас, так озирнулися на мене, що я зрозуміла: вони — наші. І моє питання, після того як я вийшла з магазину з чоловіком, тримаючи в руках дорогеньку модель телефону, привело їх до деяких думок. Після яких їхні погляди змінилися й ще довго зупинялися на Даніелі, поки ми не розминулися.

Я вже ходила червона як рак, а чоловік, недовго думаючи, зрозумівши, що до чого, усміхався, зиркаючи на мене. Та, дякувати Богу, заговорив тоном тихіше, коли ті обсмокталки костів були далеко.

— Я б залюбки, але в нас є ще деякі плани, — говорить він, трішки схиляючись до мене.

Стискаю губи та йду за ним слідом. І не розтискаю їх, аж поки ми не доходимо до вітрин із дорогоцінними ювелірними прикрасами, і Даніель не пропускає мене всередину.

— Що ми тут робимо? — приголомшено питаю я.

— Нам потрібно якомога скоріше окольцювати тебе, аби інші бачили, що ти і стілець поруч із тобою зайняті, — говорить він, підштовхуючи мене за талію, коли я сповільнюю крок.

— Але я і зняти його можу перед тим, як сідати за столик, — чомусь нервово хмикаю я.

Я ж наче погодилася, але щойно це рішення стало більш матеріальним, у животі різко засмоктало під ложечкою.

— Зможеш. І саме для цього я приготую особливий пункт у нашому договорі, — відповідає Даніель, схилившись до мене, коли ми зупинилися біля великої вітрини з золотом і діамантами.

— Який я ще не підписала, — тихіше промовляю, стискаючи в руках телефон.

— Але підпишеш, — констатує чоловік і здіймає погляд, коли до нас підходить консультант.