Розділ 23

НІКОЛЬ

Стискаю руки на його плечах та змушую себе відсторонитися.

— Ти… — видихаю я крізь шум такого сильного дощу, що навіть не чую власних слів.

Але й усвідомити нічого не встигаю, як мене різко підіймають. Охаю і ще сильніше чіпляюся за Даніеля, коли він несе мене вздовж алеї. Примружую очі, коли він тягне мою голову до свого плеча, наче хоче прикрити мене від дощу. Що цілком смішно звучить, але коли я чолом спираюся об його плече — це дійсно допомагає. Принаймні на обличчя більше не потрапляють краплі води.

Чи це він так швидко йшов, чи ми були не так далеко, але ми доходимо до якоїсь машини, у яку мене буквально запихають, і потім раптом замикають у ній, відрубуючи від усього світу. І тепер звук дощу залишається лише фоном.

— Це твоя? — запитую, щойно Даніель сідає на водійське сидіння збоку.

— Ну не чужа ж, — усміхається він, відкидаючи п’ятірнею мокре волосся. І від цього руху аж у горлі пересохло раптом.

— Але як вона тут опинилася? — питаю я, відвернувшись і прочистивши горло.

— Хіба це зараз важливо? — каже він і раптом наближається. Завмираю, навіть подих затримавши, і за секунду розумію, що він просто перетягується між сидіннями. І зовсім не мав наміру наблизитися до мене. У серці раптом занило так від розчарування, що я настільки спантеличилася, що не одразу зрозуміла — мені на коліна щось впало.

— Ось, накинь на себе, — лунає поруч, ніби підтвердження того, що робити з цією штукою, яка виявилася пледом.

Не питаю, як він тут з’явився, і просто огортаю себе ним, аби зайнятися чимось і не піддатися спокусі подивитися на чоловіка. В цей же момент Даніель, схоже, вмикає пічку, і тепле повітря спрямовується прямо на мене, змушуючи волосся на тілі стати дибки.

— Ми зараз же їдемо до готелю. Ти перевдягаєшся та приймаєш гарячий душ, — говорить Даніель, паралельно заводячи машину та виїжджаючи на дорогу.

— Тобі не набридло командувати? — усе, що спроможна сказати в цей момент. Хоча й сама розумію, що це єдиний правильний варіант. Але знову — навіть не питає, а просто ставить перед фактом.

— Хм, ні, — хмикає він і зиркає на мене так, що рум’янець досягає вух, і я остаточно повертаюся до нього боком, втупившись у вікно, в якому через дощ мало що видно.

До готелю ми доїхали мовчки. До номерів — під численні зацікавлені погляди гостей та персоналу — ми дійшли мовчки. Але щойно я потрапила у свою кімнату… Усе. Закричала на весь номер. А як тільки побачила себе в дзеркалі ванної… Господи. Готова була провалитися крізь землю, розуміючи, на що саме звертали увагу всі.

Я ж не просто мокра до нитки — сліпий прозрів би від мого вигляду. Якого вигляду? Ну, якщо коротко і м’яко — вигляду зацілованої дівчини.

Божечки… З силою заплющую очі й, під струменями води, розтираю обличчя милом. Стираю розтерту помаду, туш з очей і дотики, від яких усе палає.

Вийшовши з душу, дивлюся на відображення і ще раз починаю терти обличчя міцеляркою. І хоча вся косметика вже давно стерта, ніяк не виходить стерти блиск в очах і зменшити опухлі губи.

— Чорт, — шиплю я крізь закушену губу.

Сушу волосся вже в кімнаті, сидячи на ліжку, вертячи в голові тисячу картинок, які сталися за сьогодні. Зокрема два поцілунки. Та й те, що від обидвох я зловила насолоду. Спершу коротку, а потім…

— Бож-ж-же, — стогну, заплющивши очі.

Деякий час лежу на ліжку, дивлячись у стелю, після того як висушила волосся. Літаю в тисячі різноманітних думках, які всі зосереджені лише на одній особі, і здригаюся, коли лунає стукіт. Лише після другого звуку розумію, що це стукіт у двері.

Неохоче здіймаюся й іду до дверей. Серце з кожним кроком пришвидшується, а щойно відчиняю двері — взагалі робить трійне сальто. Схоже, треба менше думати про декого…

— Що ти тут робиш? — питаю, насупившись.

— Прийшов пересвідчитися, що ти не пішла в якийсь заклад і не сидиш з черговим смертником, — говорить він після того, як його погляд повільно ковзав по моєму тілу.

— Не підкидай мені ідей. Адже мені не обов’язково кудись іти, аби біля мене був хтось, — фиркаю я, сильніше стискаючи дверну ручку.

Погляд Даніеля вмить чорніє, і він робить крок до мене. Подих затамовую, коли він опиняється майже впритул.

— Не жартуй з вогнем, Ніколь, — попереджувально шепоче він, хитаючи головою, а погляд ковзає до вуст.

Голосно ковтаю та роблю крок назад.

— Немає мені нічого робити. Віддай мої речі, які я залишила в кафе, і компенсуй мені розбитий телефон, — задираю підборіддя, аби хоч трішки відчути себе впевненішою поруч із ним, та витягую руку, ще й кінчиками пальців помахавши, типу “Ну давай хуткіш”.

Але і тут мене обіграли. Даніель стрімко хапає мене за руку, яку я виставила зовсім не для цього, і мені нічого не залишається, як впасти в його груди. І ще й босими ступнями стати йому на ноги. Блін, шкода, що на мені зараз не каблуки з шипами замість підошви. А такі взагалі є? Якщо так, то треба замовити…

— Як скажеш, люба. Для тебе і цукерочку з неба дістану, — шепоче він, стискаючи мою талію так… Мене аж всю в жар кинуло за секунду.