Розділ 22

НІКОЛЬ

— Нам немає про що говорити. Відпусти негайно! — шиплю я, намагаючись злізти з нього, але мені не вдається навіть трішки відсторонитися від Даніеля. Навпаки, цей чоловік ще сильніше притискає мене до себе.

Задихаюся від того, яким поглядом він на мене дивиться. Серце так і рветься з грудей, розриваючи їх. Поглядом ковзає повільно, наче вбирає кожен мій сантиметр.

— Мені навпаки здається, що нам є про що говорити. Зокрема тобі, адже так?

— Я все, що хотіла, вже сказала, — шиплю я, невпинно брикаючись у руках чоловіка, але йому, схоже, байдуже до моїх потуг.

Мені взагалі вже починає здаватися, що чим більше я противлюся, тим більше це йому подобається. Та він просто збоченець! І схоже, я скоро буду такою ж… Що? Ні! Мені ні за що таке ніколи не подобатиметься!

— Гаразд, — раптом киває Даніель, але не квапиться мене відпускати.

Навпаки, він ще довше затримує погляд на моїй шиї, розглядаючи її якось надто хижо, а його долоня, здається, навмисне ковзає по моїй талії зовсім - не випадково. Вганяю в нього свої нігті, але йому, схоже, байдуже.

— Тоді, раз ти усе мені сказала, настала моя черга, — продовжує він, і я зриваюся:

— Черга ганьбити мене?!

— Чим це я тебе ганьблю? — брови чоловіка зводяться на переніссі, та прищурений погляд зустрічається з моїм.

— А хіба не зрозуміло? Триматимеш мене на собі, — киваю я на наші тіла, не відводячи гнівного погляду. — Усі витріщатимуться, як я сиджу в тебе на колінах, як якась… — не встигаю я договорити, як він просто затикає мій рот пальцем. І навіть попри те, що тепер він тримає мене однією рукою, я не можу вивільнитися. Або ж я вже не так рвуся від нього?

— Не якась, ким ти там хотіла себе назвати, а моя наречена — це різні речі. І навіть не думай говорити, що це не так. Якщо тобі це здається ганьбою, то я боюся уявити, що ж буде далі… — промовляє Даніель, схилившись до мого обличчя так, що наші носи ледве-ледве не торкаються один одного.

Я сильніше підгинаю губи, стримуючи себе від різких слів в його адресу. Це нічого не дасть, а лише продовжить наш небажаний мені контакт. Так! Саме небажаний!

— Я уважно слухаю, — плююся іронією йому в обличчя.

Але він лише усміхається на це.

— Що ж. Як ти зрозуміла, я не збираюся тебе відпускати. І відразу скажу ще дещо, аби ти не починала знову говорити різне. Я не стану розривати нашу домовленість, попри усі слова й дії, які були мною сказані та зроблені. Також щодо твого батька… В кафе я трішки перегнув...

І після його останніх слів я буквально підриваюся з місця. Хоча це більше схоже на здригання в його міцних лапах.

— Трішки перегнув? Трішки?! Це називається трішки?! — мій голос зривається, аж Даніель морщиться. Так йому і треба! Не подобається щось? То й хай! Мені теж багато чого не подобається.

— Ніколь, я не перебивав тебе. А якщо ти не в стані сама стримати свій словесний потік, я можу знову заткнути твій ротик, але вже не пальцем… — повільно та спокійно промовляє він, а очі так засвітилися на останніх словах, що мені лишається лише проскрипіти зубами.

— Так ось, — продовжує він після хвилини важкого мовчання. — Я перегнув. Але і ти довела мене до цього. Хіба було не зрозуміло зі слів «моя наречена», що ти вже не можеш сидіти будь з ким за столиком та ще й обмінюватися контактами? Малювати його портрет? Дарувати комусь іншому мою посмішку?

— Тобто ти ще й посмішку мою привласнити хочеш? — не витримую від цієї нахабності.

— Вона вже моя. А завтра це буде офіційно, — в кутиках його очей з’являються зморшки, і поки він знову ковзає по мені поглядом, тіло знову кидає в жар.

— Дуже самовпевнено… — бурчу я.

— А хіба ні? Я притримуватимусь своїх обіцянок, якщо і ти будеш робити теж. Не ображайся, але мені твій батько і даром не цікавий, якщо…

— Якщо я не стану твоєю! Я це пам’ятаю! Ти просто егоїст!

— Знову перебиваєш… — зітхає він і звужує очі, знову пронизуючи мене поглядом. — Або ж ти так натякаєш, аби я заткнув тебе? Сподобалося? Ти тільки попроси…

— Ага, зараз! — спалахую я — чи то від гніву, чи від відчуттів, які тільки недавно так яскраво відчувала.

— Як скажеш, — усміхається він, і я не встигаю й повітря схопити, як він обхоплює мене за карк і знову втискається губами в мої.

Завмираю від несподіванки. Як тільки його губи доторкнулися до моїх, вир усіх недавніх почуттів накрив мене в тисячу разів потужніше. Заплющую очі, не в силі витримати їх. Тіло намагається відштовхнути його, але чоловік ще сильніше втискає мене в себе, що я не помічаю, як обіймаю його за плечі, згрібаючи сорочку в руках.

Стогну йому в рот, коли язик чоловіка проривається в мій. Закочую заплющені очі, коли він торкається мого язика. Все в мені вибухає, різко скупчуючись унизу живота.

Не відразу помічаю, як моя шкіра починає мокріти, а по наших обличчях стікає вода, яка потрапляє в наш поцілунок. Навіть дощ не міг спинити це… Я не хотіла спинятися. Боже, це так…

Чому один чоловік може водночас довести до таких контрастних почуттів. Бажання прибити — і розтанути в його руках.