Розділ 21

НІКОЛЬ

Різко здіймаю очі й дивуюся, коли бачу перед собою Даніеля. Стоїть у двох метрах від мене, груди важко здіймаються, долоні стиснуті в кулаки. Волосся розтріпане, наче він теж біг. Наші погляди схрещуються, і мене миттєво пронизує струмом. Напруга між нами, наче реально парить у повітрі, доторкнися — і обпечешся. Опускаю очі нижче, аби не бачити його погляду, і відразу натикаюся на сорочку, яка ще недавно була ідеальна. Зараз же на грудях і нижче розміщена велика чорна мокра пляма.

Ось чому він так ричав на все кафе. Ох-х-х… Схоже, він не на жарт зараз злий. Хоча й до цього був не в дусі, та зараз…

Але зачекайте! Як він мене так швидко знайшов? І навіщо? Він же сам особисто все між нами розірвав. Прийшов добити мене?

Напружуюся, коли він робить стрімкий крок до мене, та так само різко зупиняється, як і наступав. Але тепер нас розділяє лише метр. Стискаю долонями темно-коричневу дошку лавки збоку ніг, спостерігаючи за кожною його дією.

Вилиці чоловіка ходять ходуном, граючи жовнами, а з носа, здається, й справді йде пар. Як у розлюченого бика, для якого я — червоний прапорець. Він ніби хоче зробити крок, але стримується. Із кожною секундою я бачу, як його м’язи все більше напружуються.

І це стає дедалі важче витримати. Повільно встаю, не відводячи від нього очей. Ця невелика затримка дає час на важливий стратегічний роздум. Моє серце так колотить, що всі здорові думки відлітають, як тенісний м’ячик, коли по ньому з усієї сили б’ють ракеткою.

— Ти… що тут робиш? — питаю я, досі хрипким голосом від бігу та емоцій, що переповнюють мене.

Попри моє запитання, Даніель досі стоїть на відстані витягнутої руки й просто сканує мене своїм фірмовим, убивчим поглядом. Не здивуюся, якщо він подумки мене четвертує.

Боже, ми з ним як Том і Джеррі. Я тікаю, а він наздоганяє. Схоже, недарма він на початку прозвав мене мишкою. Це, мабуть, уже в передмові до наших стосунків.

Але я досі повторюю собі: «Все ж завершилось! Тоді чому він досі наздоганяє мене?»

— Я що тут роблю? Серйозно? Це ти чим думала, коли бігла незрозуміло куди та ще й сама? — повільно промовляє він низьким, хрипким тоном.

Його голос на мить дезорієнтує мене. Але я глибше вдихаю повітря та відповідаю.

— Якщо ти забув, то я нагадую. Віднині де і з ким я — тебе не стосується. Від сьогодні всі наші домовленості розірвані.

Його обличчя перекошується. Брови зведені на переніссі, ще більше роблячи його вигляд похмурим. Бачу, що він інстинктивно хоче відреагувати емоційніше, але щелепа стискається ще сильніше, і він повільно та важко, стримано відповідає:

— Ні. Відтоді як ти на це погодилася, вирішувати, коли все закінчиться, — лише мені.

Мене просто пересмикує від цих слів. Лише йому? Тобто для нього в нормі ось так поводитись? Шантажувати мене батьком, буквально розриваючи головну умову, а потім приходити й казати, що нічого не закінчилося? Що це тільки йому вирішувати? Я стискаю кулак до болю і роблю невеличкий крок у його бік, дивлячись на нього спід вій.

— Я на це погодилася лише заради батька, а ти… Ти все скасував. Тому тут немає ні про що говорити. Крапка. Ти сам усе завершив у тому кафе, — карбую я кожне слово, після чого різко розвертаюся в інший від Даніеля бік. Але чоловік за секунду обхоплює пальцями вище ліктя та з силою тягне до себе.

Але він не встигає щось сказати чи зробити, бо я вибухаю швидше:

— Що?! Знову заткнеш мені рота поцілунком?! Та як ти взагалі посмів до мене торкатися?! Кричати на мене?! Шантажувати?! Я тобі що — дитина, якій можна ставити умови: там не будь, з тим хлопчиком не спілкуйся?! Я доросла! І якщо ми й згодилися на щось, то ти повинен хоча б прикинутись, що поважаєш мене! Навіть якщо я тупо себе продала! Боже, та ми навіть ніяких деталей не обговорили! А ти вже ставиш якісь «можна» та «не можна». Тому ти не маєш права щось мені казати чи… Чого ти, в біса, мовчиш?!

— Чекав, поки ти сама заткнешся, якщо тобі так сильно не подобаються мої методи, — раптом промовляє Даніель спокійним тоном, і мене це дратує ще більше.

Я тільки-но налаштувалася, а він задню дає? Та пішов він! І саме це я йому і кажу — голосно, так, що, здається, аж птахи з гілок злетіли подалі. І якась літня пара косо глянула…

Але блін! Знову я не встигаю зробити і трьох кроків, як цей чоловік… просто підхоплює мене під коліна та сідає на ту ж саму лавку разом зі мною… В себе на колінах. Я давлюся повітрям, а потім голосно випалюю:

— Ти що робиш?!

— До твого відома, в мене ноги не стальні, навіть якщо тобі так здається. Розмова піде ліпше, якщо ми будемо сидіти. Ти як, не думаєш? — питає він і сильніше притискає до себе, даючи зрозуміти, що не відпустить.

Чорт!