Розділ 20

НІКОЛЬ

Тіло зносить ураганом почуттів, що прокочуються по ньому, заповнюючи кожну клітинку жаром. Зажмурюю очі, аби скинути ці відчуття, але долоня ще сильніше чіпляється в передпліччя Даніеля, наче живе своїм життям і зовсім не хоче, щоб цей хам, варто зазначити, надто красивий та гарячий, відпускав і надалі дурманив її і без того крихку нервову систему.

По іронії долі не розумію, як сама відповідаю на поцілунок так само ж яро, як і Даніель. Слава Богу, рух, шокований видих позаду та ще якісь звуки, схожі на клацання камери, змушують наступити на хвіст самій собі. Та на ногу Даніеля, а ще на додачу смачно вкусити його за губу і в результаті вирватися з його рук.

Чоловік шипить, і я, користуючись цим моментом, вилітаю з раптово задушливого кафе, дивом обігнувши жінку з гарячим напоєм. Та судячи по чоловічому крику позаду, Даніелю в цьому не щастить.

Прохолодне сире повітря огортає моє розпашіле тіло, поки я швидким кроком, а потім бігом, прямую кудись… Не знаю, куди мені податися, але знаю, що точно не хочу одразу йти до номера, де мене, без сумніву, знайде Даніель. А бачити його… я теж не хочу. Не зараз, то точно.

У результаті забігаю в якийсь сквер та приземляюся на лавку, що схована красивим масивним кущем від дороги та людного місця. Тож навіть якщо мене шукатимуть, то знайдуть не скоро. А я знаю, що точно шукатимуть. Особливо один злий чоловік, який любить керувати людьми та погрожувати їм.

Адже я не просто встигла вивести Владенка з себе, поспілкувавшись із хлопцем, а ще й ледве не відкусила губу та розчавила ногу. Бідний...

Кривлюся, досі тримаючись за серце, намагаючись хоч якось віддихатися. Бік коле, серце вистрибує, а дихалка махає рукою. Біг — не моя сильна сторона. Як і витривалість. А ще я не вмію плавати і стояти на усіх капцях із функцією руху. Єдине, що я вмію, це ганяти на велосипеді.

Пам’ятаю, я малою ганяла за сестрою, коли вона їздила на новенькому велику, що батьки їй подарували. Я ж була мала та боялася кататися, тож ганяла своїми ніжками. Коли ти менший — то й бігти легше. Потім я підросла, і мені стало соромно не вміти хоча б сидіти на велосипеді. І ось я попросила її мене навчити, адже батьки була завжди зайняті. Вона, не довго думаючи, погодилася і почала вчити. Ну, хоча її «знущання» важко було назвати навчанням…

Пам’ятаю той день, як наче вчора він був.

Сиджу я на велику, а руль тримати рівно навіть не вмію. Стефа ж з подругою і ще двома хлопцями з двору, один із яких мені подобався, підштовхує мене з горба зі словами: «Ось, вчися». Звичайно ж, я розбилася, впавши на асфальт і звалившись прямо в калюжу. І, мабуть, мені не так боліло фізично, як морально, що моя сестра, її друзі, а ще той хлопчик сміялися: «Боже, вона що, реально в дванадцять не вміє кататися?!»

Ці слова надовго засіли в моїй голові відтоді. Я припинила контактувати з сестрою та вірити, що між нами колись може бути та сестринська любов. Хоча ні. Може, звичайно, але на короткий термін — і коли я їй потрібна. Але хіба це справжня любов?

Але я навчилася кататися. Сама. З болем і помилками, але навчилася. І гордо проїжджала, стискаючи руль до болю, повз усіх, хто раніше з мене сміявся.

Та це було єдине, через що я себе пересилила. Адже вчити мене було нікому. Ще коли я була маленькою, а сестра мого віку, то в батьків був час, тож і вміла вона все. А я залишилася сама на себе.

Так і з’явилася моя пристрасть до малювання. Тут не було страшно зробити помилку. А ще не було боляче робити їх.

Чому я зараз згадала про це? Не знаю. Мабуть, тому що такі спогади дають оговтатися та знову мислити. Ніхто, крім мене самої, не допоможе і не зацікавлений у моєму добробуті та щасті. У кожного своє життя та інтереси.

І врешті-решт ти залишаєшся сама. Але це не погано, коли тобі з собою комфортно. Головне — не довіритися і не покладати надію на когось. Адже може бути дуже боляче.

Як тоді з великом. Як зараз у кафе…

Двома пальцями торкаюся губ, які досі горять від ярого поцілунку, після якого низ живота і досі палає. І цей самий живіт скручує спазмом, коли я уявляю, що Даніель цілував мою сестру. І стає знову боляче. Боляче все життя відчувати себе заміною і гіршою за сестру.

Не можу я зрозуміти ставлення Даніеля до мене. Якщо, наприклад, можу зрозуміти батькове — воно в нього тепло-нейтральне. Наче й не поганий, і піклується, і любить по-своєму, але він… не цікавиться. Ніколи не ставив мене хоч десь на рівні з сестрою — усе перше й важливе було їй. І це не ревність у мені все прикрашає. На жаль, усе насправді так.

Сестра… В неї з самого дитинства до мене погане ставлення. Завжди показувала пальцем на мої недоліки та насміхалася. Виставляла мене серед інших не в найкращому світлі, аби самій тоді краще сяяти. Так я і припинила ходить з сім’єю на різні заходи. Але не вдавалося уникнути цього приниження на якісь великі заходи, і коли до нас приходили додому.

Пам’ятаю навіть при першій зустрічі з Даніелем, Стефа робила все, аби саме вона сяяла і виглядала краще. І це в неї вийшло, як і всі інші рази. Даніель тоді лише мазнув по мені поглядом та швидко забув. Та з одного боку я розумію, чому. Я виглядала не тільки тьмянішою, на тлі сестри, а й маленькою. Мені тоді було лише шістнадцять. Але вже ж навіть тоді в мене були свої почуття, і мені хотілося хоч трішки подобатися таким чоловікам, як Даніель. Він мені тоді сподобався, з першого погляду. Та сестра швиденько все зрубала на корені, повернувши мене на землю.