Розділ 19

НІКОЛЬ

Очі прикуті до руки, що стискає моє плече. Серце гулко б’ється, і в горлі вмить пересихає. Відкриваю рота, аби щось сказати, та не встигаю вимовити і слова.

— Вибачте, але… — промовляє Стів, піднімаючись з-за столу.

Хочеться закричати: «мовчи! Не рухайся! А ліпше — і взагалі розчинися в повітрі.»

— Не вибачаю. Збирай свої манатки та йди звідси, поки ковиляти не змусив, — рикає Даніель.

Здригаюся й помічаю, як Даніель робить крок уперед. І він зовсім не доброзичливий.

Різко схоплююся на ноги та кладу долоні на груди чоловіка, що часто здіймалися, наче він ось-ось вибухне. На все це в мене вистачило кількох секунд — дякуючи переляканому адреналіну, який не хоче, аби зараз почалася бійка. Я погано знаю Даніеля, та впевнена: саме ця ситуація може бути трагічною. Для Стіва. А потім і для мене. От треба було мені погодитися на його компанію та ще й так розговоритися, що не помітити Даніеля… В голові крутиться все, що він міг почути, і мене прямо в холод кидає.

Стискаю в долонях його сорочку в надії затримати. Чоловік завмирає та опускає на мене звужені очі. Щелепа напружено зціплена, і жовнами грає, ледве не трощачи зуби.

— Даніель, що ти робиш? — схвильовано видихаю я, знизу вгору дивлячись на нього.

Ох лишенько, як же він спопеляє поглядом. Ще секунда, і моє волосся згорить.

— Я? Залежить від твоєї відповіді, кохана, — цідить чоловік, вмить опускаючи руку на мою талію та ривком тягне до себе.

Наче показує: «Я його».

Важко ковтаю, намагаючись вдихнути повітря. Все на мить завмирає, і я забуваю про існування інших людей. Та все ж дехто нагадує про себе.

— Нікі, ти його знаєш? — лунає позаду, і рука Даніеля ще сильніше стискає мене, а з його губ виривається шипіння: «Нікі?»

Дура-а-ак! Він ще тут? Та я би на його місці, якби могла, вже була б на іншому кінці країни!

Мозок запускається з шаленою швидкістю з екстреною сигналізацією. Я різко повертаюся до Стіва, настільки, наскільки це можливо в моїй-то позі. Треба брати все у свої руки, поки тут не почалося пекло. А судячи з виразу обличчя Даніеля — воно ось-ось настане.

— Т-так. Ем, знайомся, Даніель, це Стів. Він не мав де присісти, і тому… — повертаю голову, аби глянути на Даніеля, і захлинаюся від тієї ярості в його очах. — Гм, ну, не важливо. Стів, це Даніель. Він, ем… мій…

— Наречений. Тому раджу звільнити «не своє» місце та пересісти за інший столик. Вільних повно, — цідить Даніель, ледве стримуючись, спопеляючи хлопця. Та я так і чую в його словах явний підтекст, що діло йде зовсім не про столик. Матінко-о-о…

— Дуже турботливо з вашого боку, — відповідає Стів, лише усміхнувшись на усю пасивну агресію, яка ще трішки, і готова перерости в активну.

І схоже, так і буде, адже хлопець знову повертає на мене свою увагу та промовляє:

— Я був дуже радий познайомитися з тобою Нікі. Дякую тобі ще раз за малюнок. Я тут буду ще тиждень, тож пиши, якщо знову будеш сумувати сама. Прогуляємося, — говорить він, збираючи свої речі, підливаючи олії у вогонь.

— Що ти вякнув? — ричить Даніель, і я буквально вчіплююся в нього руками, розширеними очима, дивлячись на Стіва, що лише мені підморгує та йде від нас.

Даніель щось випльовує нецензурне й ледве не виривається з моїх рук, аби наздогнати його.

Я буквально повисаю на ньому, коли він робить крок.

— Припини! — шиплю я.

— Що припинити? — рикає він, знову повертаючи погляд на мене.

Ну і ду-у-ура. Перетягнула на себе його гнів… Треба було не тримати його, а робити ноги в номер, поки вони би розбиралися один з одним. Але ж ні...

— На нас люди дивляться. Подумають всяке… — тихо говорю я, благаючи, дивлячись на нього. Але мій стан його зовсім не проймає.

— А що вони не так подумають? Що ти тут фліртувала з якимось мужиком, поки твій чоловік цього не бачить?

— Я не фліртувала. Йому просто не було де сісти! І-і-і, ти мені ще не чоловік, — огризаюся, хапаючи ротом повітря, якого катастрофічно стало не вистачати, коли після моїх слів його погляд потемнів. Ой, схоже останнє було зайвим…

— С-с-сісти, кажеш, не було куди? — шипить він. На скронях, от-от луснуть вени. Він нахиляється ближче, ривком притягуючи мене до себе. — Ніколь, не доводь мене… Якщо я ще раз побачу біля тебе якогось мужика, задуш-ш-шу…

— Мене? — важко ковтаю я, в усі очі дивлячись на нього знизу вверх. Господи, який він зараз високий.

— Не тебе. А тих, кому будеш посміхатися, з ким кокетливо сміятимешся. Кому запропонуєш сісти біля тебе… Будь-кого. На твоїх очах. Зрозуміла?

— Ти не серйозно зараз… — хитаю головою.

Він же не може і справді за таке… Це ж не нормально… Але його погляд змушує засумніватися в цьому і буквально прирости до землі.

— Я не жартую. Ти моя. І ніхто не сміє запрошувати тебе прогулятися чи провести разом ранок… — шипить він і кривиться навіть від одних лише вимовлених слів, ще більше стискаючи щелепу.