Розділ 18

НІКОЛЬ

Спочатку я думала, що наявність хлопця за столиком ніяк не вплине на мою самотню терапію, але я помилилася.

Ми ще перекинулися кількома словами та познайомилися, тож тепер я знала, що його звати Стів. Та я лише посміхнулася й знову одягнула навушники, намагаючись зосередитися на малюнку.

Крадькома бачила, що Стіву принесли замовлення: велику порцію какао зі збитими вершками й чималий шматок шоколадного торта. Схоже, мій погляд помітили, тож сховатися не вийшло. Я зняла навушники.

— Дивно, що хлопець таке замовляє? — відразу лунає питання, і чоловік схиляє голову, очікуючи на відповідь.

— Та ні, просто несподівано, — промовляю я, сором’язливо посміхаючись.

— Ага, чоловіки, мабуть, яких ти зустрічала, п’ють подвійне еспресо без цукру і молока?

Я усміхаюся. Один із чоловіків таки п’є те саме, лише з цукром. Але чи пив би Даніель щось на кшталт того, що Стів? Несподівано стало цікаво, що саме йому до смаку.

— Схоже, я вгадав, — усміхається Стів, після мого короткого мовчання.

— Трішки, — відповідаю, не в силі стримати посмішку, згадуючи нашу першу зустріч з Даніелем, коли я ледь не всипала йому солі в чашку. А це було всього лиш кілька днів тому…

— Ти малюєш портрети? — спитав Стів, коли я поклала планшет на стіл і не вимкнула його.

Я киваю. На полотні якраз був скетч рудоволосої дівчини, а збоку закріплений в референсі, зразок з інтернету, який я знайшла, поки чекала на замовлення.

— Так, здебільшого стилізовані, — промовляю після ковтка лате.

— А можна глянути? — питає хлопець і так дивиться на мене, що я просто не можу відмовити.

Відкриваю йому папку з портретами, переважно вже завершеними роботами, які я створювала для портфоліо. Там є як оригінальні, так і в різних стилях, щоб викладачі бачили, на що я здатна. Звісно, є не лише портрети, а й дизайни кафе, будинків; пейзажі, натюрморти та всяке інше. Щось — у цифровому форматі, щось — на папері. Та… Чи буду я кудись його надсилати? Не знаю. Є, тай і є.

— Та-а-а, це неймовірно… — починає хлопець, розхвалюючи мене й вганяючи в рум’янець.

Скільки б не казали, що мої малюнки красиві, кожного разу це сприймається, наче вперше. Бо коли роками малюєш те, що для когось витвір мистецтва, для тебе — просто робота. І ти бачиш у ній лише недоліки й слабкі сторони, які не вдається поліпшити, й лишень скрегочеш зубами. Думаю, мене зрозуміє кожен художник, або просто творча людина.

— Слухай, а мене намалюєш? — раптом промовляє Стів, захоплено відриваючи погляд від екрана і переводячи його на мене.

Я не стримуюся й сміюся. Так, що змушена відкласти чашку, аби не розлити напій на себе.

— Що-о-о? — жартома тягне Стів, не відриваючи від мене погляду своїх блакитних очей, від якого сміх раптово обривається.

Прочищаю горло, намагаючись триматися стриманіше. Боже, я ж знаю його максимум хвилин п’ятнадцять, а вже так розслабилася.

— Ем-м-м, просто майже кожен, хто дізнається про це, просить намалювати його чи знайомих… — пояснюю я, відкушуючи від капкейка.

Його я ще не встигла як слід з’їсти і, мабуть, ще не скоро з’їм.

— Оу-у-у, на жаль, я тут оригінальністю не відзначився. Якщо це було зайвим, то пробач… — каже він та віддає мені гаджет.

— Ні, зовсім ні, — хитаю я головою. — Думаю, мені б самій було цікаво... У тебе цікава зовнішність.

Стів лише здіймає густу брову після моїх слів, а потім його губи розтягуються в широку усмішку, показуючи рівні білі зуби.

— Цікава?.. Дівчинко, ти серйозно? Мені навіть стовп надворі каже, що я красунчик.

— Це помітно, — пирхаю я.

— Що? Те що я красунчик?

— Що зі стовпами говориш… Пробач, не стрималася, — хитаю головою, намагаючись вкотре взяти себе в руки.

— Нема чого ображатися на правду. То як? Якщо ти маєш час, звичайно… — питає він і киває на планшет.

— Ну, час я маю, — киваю я, заправляючи пасмо за вухо й відкриваю нове полотно.

Малюючи, ми часом балакаємо, і я прошу його інколи замовкнути, бо неможливо малювати, сміючись. Так, що час минув напрочуд швидко, як і саме малювання портрету.

— Боже, та я тут ще більший красунчик, — усміхається він, роздивляючись готовий малюнок, де він із його солодощами. — Надійшли мені, я мушу це запостити.

— Добре, — киваю я, і ми обмінюємось ніками в соцмережах.

Мить дивуюся популярності його акаунту. Стів тим часом підписується на мене, тож і мені ніяково не зробити цього у відповідь. Надсилаю йому файл, і вже за п’ять хвилин він публікує його.

«Неймовірний портрет від не менш неймовірно талановитої Нікі», — написано під фото, а поруч ще й мій нік великими літерами.

— Ти мене відзначив? — шоковано здіймаю очі, бо майже відразу починають приходити сповіщення про нових підписників.

— Звичайно. Світ має знати про свої таланти, — гордовито киває він, поки я швидко закриваю доступ до свого акаунта, роблячи його приватним. Коли він це бачить, то стогне майже з жалем. — Дарма ти це зробила.