Розділ 15

НІКОЛЬ

— С-спадкоємця? — перепитую я, в усі очі дивлячись на чоловіка.

— Так, — киває він, продовжуючи чіпко свердлити мене поглядом. Спираючись ліктями на коліна, схиляє голову. — То що скажеш?

Що скажу?

Господи, та мене всю аж водою окотило — спершу холодною, а потім гарячою. І ще декілька разів по тому ж колу. Холодною, бо я ще точно не думала у свої вісімнадцять про дітей, а гарячою, бо я навіть жодного разу не цілувалася.

Мої щоки вже палахкотіли, коли я, замість відповіді, вирішила уточнити невеличкі деталі. Може, він має на увазі щось інше…

— А-а-а, яким методом я маю виконати цю умову? — кожне слово давалося повільно і до біса важко.

Чоловік здіймає брови, його губи розтягуються в усмішці, а в очах з'являється вогник, який вмить обпалює мене всю, зсередини та ззовні.

— Ти не знаєш, звідки беруться діти? — питає Даніель.

Я ще більше знітилася, вже й вуха горіли. Опускаю погляд, до болю кусаючи губу зсередини. Хотілося не просто провалитися крізь землю в цей момент, а в холодний океан, аби остудитися, і щоб точно ніхто не знайшов.

— Я знаю це, — видавлю з себе, гіпнотизуючи підлогу між нашими ногами. — Як і знаю, що є різні методи... зачати дитину.

Хвилина мовчання, неймовірно довга і важка. Повітря між нами напружене до межі, що вже ледве не іскрить.

— Ми, Ніколь, — раптом лунає, наче грім, його голос, і я забуваю, як дихати, коли він продовжує: — Застосуємо найприродніший метод…

— Але ж можна за допомогою медицини все…

— Я звик: те, що можу зробити сам, роблю особисто. А зачати з тобою дитину, повір, я здатен, — перебиває Даніель моє схвильоване лепетіння й ще хрипкішим голосом додає: — Ми можемо навіть зараз у цьому переконатися.

— Ні! — різко викрикую я, здіймаючи на нього очі.

— Ти відмовляєшся? — вигинає брову.

Уважно дивиться на мене таким поглядом… від якого серце летить додолу і потребує втручання адреналіну.

— Так! Ні! Тобто… — кисню вже й у мозку не вистачає. Інакше я не розумію, чому не можу нормально схопити повітря й мислити.

— Мишенятко. Спокійно, — тихіше промовляє він, схиляючись ближче до мене, але це не заспокоює. — Я просто хочу почути, від чого саме ти відмовилася. Не варто хвилюватися.

— Я-я-я не х-хвилююся, — брешу я, декілька разів глибоко схопивши повітря. — Я мала на увазі, що я не буду ні в чому переконуватися, — очі забігали по кімнаті, і я випалюю з залишками кисню: — …до весілля.

Мовчимо з хвилину знову, і те, що він говорить далі, змушує мене підстрибнути й аж рота привідкрити.

— Тобто я змушений женитися на тобі? — награно шоковано запитує Даніель, ще й очі зробивши, як п’ять копійок.

— А хіба умова народити спадкоємця цього не передбачала? — шоковано видавлюю з себе.

Вони ж зі Стефою заручені були. Ось я й подумала, що…

— Дитина може народитися і поза шлюбом, — хитає він головою, а потім рішуче киває, спираючись долонями на коліна. — Але якщо ти пропонуєш мені руку і серце, я не в змозі відмовити тобі.

— Я нічого не пропонувала, — охаю я, відкинувшись на спинку дивану.

— Так? Тобто ти відмовляєшся від моєї пропозиції? — його брови зводяться на переніссі, але я буквально усіма фібрами відчуваю, що він сміється зараз над моєю бентежністю.

— Ні-і-і, — видавлюю з себе, стиснувши губи, адже так і хотілося прокричати йому в обличчя «так».

— Тоді ти погодилася? — питає він і схиляється ближче, знову зігнувши лікті й сперши обличчя на бокову кість долоні.

Відводжу погляд, не в змозі витримати його. Стримати ті емоції, які викликає в мені цей чоловік і… його пропозиція.

— Так, — видушую з себе та квапливо додаю: — Але я не збираюся щось зараз робити.

— А коли? Можливо, завтра?

— З-завтра? Що саме ти маєш на увазі? — хмурюся я, ціпеніючи.

— Шлюб. Розпишемося завтра, — лунає мені у відповідь, і я відразу повертаю голову до нього.

— Так швидко? Хіба не потрібно підготуватися? Ви зі Стефою декілька років були лише зарученими.

— З нею це було благословенням не квапитися, але з тобою це буде помилкою. А я не хочу припускатися помилок. Ще нахапаєшся всякого від старшої і втечеш. А мені потім тебе шукати.

Ооо, Божечки… Серце затарабанило у вухах від цих слів.

— Її ти не шукаєш, — видихаю я, ледве дихаючи.

— Навіщо шукати, якщо я вже знайшов, — і сказав він це так, що й дурний би зрозумів, що він зараз зовсім не про Стефу. — Розпишемося, і післязавтра ти приїдеш до батька моєю дружиною. В нього не буде жодної проблеми, яка б псувала його здоров’я.

— Ми можемо ж поїхати, не розписавшись. Там усе зробити, — намагалася відтягнути я, хоча по його очах і тону бачу, що марно.

— Ти повернися лише, як моя законна. Лише так я зможу тебе захистити, — говорить так, що розуміло, це не обговорюється.