Розділ 14

НІКОЛЬ

В наступну ж мить, як ці різкі слова вилетіли з моїх вуст, тіло Даніеля напружилося. В кутах вилиць чоловіка перекотилися жовна, а між бровами утворилися глибокі зморшки.

У повітрі повисла густа тиша, яку переривало лише наше дихання та гуркіт серця. До мене запізніло, але дійшло, яку помилку я щойно вчинила…

Не те, що подумала на нього… Ні, я ж його майже не знаю, і в нього могли бути свої корисливі цілі, в що мені дуже не хотілося вірити. Але я не могла упустити цю можливість. А те, що я не мала вимовляти свої домисли вголос, не дізнавшись більше. Адже, якщо це він, і навіть якщо не він… Однаково це не грає на мою користь.

Даніель шумно видихнув крізь розширені ніздрі й промовив низьким, рівним голосом, від якого аж віяло холодом:

— Якщо тобі так сильно кортить звинувачувати мене в усіх бідах і злочинах, може, мені справді зробити щось таке? — питає він, здійнявши брову. І я відчуваю, як крапля поту прокочується по спині.

Молодець, Ніколь, ти зуміла вивести цього чоловіка з себе. Ну майже… Адже він, схоже, ще стримується.

— Я… Мені нічого такого не кортить, я просто… — говорю на одному видиху і тихіше закінчую: …хочу знати правду.

Даніель ще з хвилину, наче навмисне, свердлить мене поглядом, аж ковтнути важко від такого зору. Та все ж він подає голос, водночас міцно стискаючи кулак:

— Правда в тому, що твій батько сам дійшов до такої точки. Поставив на карту все і поклався на ту, яка не в змозі визначитися, який колір манікюру хоче наліпити на себе. Але ти й сама це знаєш.

Мене огортає така хвиля сорому, що аж дихати стає нестерпно важко.

— Батько говорив, що все під контролем…

— Він тобі збрехав, — рівно відповідає Даніель.

В його очах досі тліє крихта холодності після моїх звинувачень, і на душі стає ще гидкіше. Я розриваюся між тим, аби просити в нього пробачення, зникнути з його очей, щоб полегшало, і між тим, аби дізнатися те, для чого я сюди прийшла.

— Як він?.. — видавлюю з себе.

— У нормі, — відповідає він після короткої паузи, але потім додає: Та ненадовго. Говорю тобі, як є. Фізично його не сильно чіпали, але в твого батька стався серцевий напад, тож неважко здогадатися, що вони йому говорили і чим погрожували…

Я заплющую очі, не в силі більше це все виносити. Закриваю долонями обличчя, важко зітхаючи та безсило спираючись ліктями на коліна. Усередині розриває повільно, але на дрібні шматочки, завдаючи ще більшого болю. Правда за правдою зовсім не вселяє надії чи впевненості, що я тримаю все під контролем. Та все ж я відриваю долоні від обличчя, важко вдихаючи і видихаючи.

— Я… Я мушу повертатися, — кажу після довгого мовчання, під час якого Даніель так само мовчки сидить навпроти, не припиняючи дивитися на мене.

Здіймаю на нього очі, і серце стискається, а потім знову зривається в шалений біг.

— Ні, — раптом говорить він і ще й головою хитає, адже зрозумів по моїх розширених очах, що я подумала, наче мені привиділися ці слова. Але ні… не привиділися. Він що, дійсно зараз заборонив мені повертатися?

— В сенсі «ні»? Я мушу повертатися. Я потрібна батькові…

— Тоді чому він вислав тебе? — насупився чоловік, явно не в захваті від того, що я знову перечу йому.

— Бо хотів врятувати від тебе, — випалюю я обурено, але цього разу Даніель лише усміхається.

— Не лише, — хмикає він, і в повітрі повисає недомовленість. — Твій батько ховає тебе від значно безжальніших хижаків. Повір, якби ти потрапила до них, вони не слухали б твої «ні» і взяли б борг іншим методом.

Зі губ ледь не зірвалося, що він теж не слухав, і його методи не кращі. Але вчасно прикусила язика. По очах видно, що він каже правду, і від цього стає моторошно. Дуже.

— Але що мені тоді робити? Я навіть не можу йому зателефонувати… — проскиглила я й зі всієї сили закусила губу.

Густі брови чоловіка зійшлися на переніссі. Очі зіщулилися, чіпко скануючи мене темно-карим поглядом.

— Ти знаєш, що робити. Тобі варто лише попросити мене, — стишує він голос, і мурахи розбігаються по тілу.

— Але взамін ти попросиш іншого… — схвильовано кажу я, дивлячись на нього з-під вій.

Даніель мовчить. Лише кутики губ ледь піднімаються, і цього вистачає за відповідь. Тож я наважуюся.

— Що я мушу зробити, аби ти допоміг моїй сім’ї? Зайняти місце сестри? — питаю, стискаючи губи в лінію. — Або, якщо точніше: які обов’язки були в моєї сестри, що ти так озвірів коли вона підставила тебе?

У куточках його очей утворилися зморшки, але тепер уже зовсім від інших емоцій. Не менш сильних.

— Тебе сильно напружує сам факт, що ти станеш заміною саме їй. У вас були погані стосунки?

— Яка різниця? — насуплююсь я.

— Хм, мені, жодної. Це ти зациклилася на цьому.

— Я не…

— А якщо я скажу, що ваші умови будуть відрізнятися? — перебиває він, нахиляючись до мене ближче. — Якщо скажу, що з нею я й не збирався робити й половини з того, що зроблю з тобою. Полегшає?