Розділ 13

НІКОЛЬ

Повертаю голову — і серце робить двометрове сальто. Завмираю, дивлячись на напівоголеного чоловіка, який бурим поглядом спопеляє свого брата, що розсівся на стільці. Вираз його обличчя не змінюється, аж поки не переводить погляд на мене. Різко хапаю повітря носом, стискаючи рукою матерію дивану. Очі Даніеля звужуються, огортаючи мене своїм жаром.

— Чому це? — лунає голос його брата, розриваючи напруження між нами. Відводжу погляд, здається, навіть почувши легке гарчання позаду.

— Щоб менше витріщався та базікав, — роздратовано бурмоче Даніель, і, судячи з кроків, наближається до нас.

Груди важко й схвильовано здіймаються і на мить завмирають, коли спинка дивану ледве помітно прогинається під його руками, розміщеними по обидва боки від моєї голови. Дивлюся в нікуди, ні на чому не зосереджуючись — тільки на ароматі й теплі, що ллються від нього.

— Якби я тебе завжди слухав, то не зупинив би твою дівчину від втечі, — хмикає брат Даніеля.

— Крістіан, — ричить Даніель, і я відчуваю, як у цей момент він стискає кулаки. — Йди прогуляйся.

— Знаєш, ти зовсім не змінився. Коли мені було десять, ти так само казав, коли до тебе приходила чергова подру…

— Ти захлопнешся?! — зривається Даніель, і я здригаюся, здіймаючи очі — відразу помічаю надміру веселого Крістіана, якого зовсім не обходить настрій брата.

— Все-все! Йду прогулятися. Даю вам годинку — впораєтеся? — усміхається він, ледве стримуючи сміх.

Мої очі розширюються за секунду, коли подушка, що щойно була поруч, зникає і летить прямісінько в Крістіана. Той одразу ловить її обома руками.

— Це дуже відповідально з твого боку — тренуватися влучно цілятися… — хихоче Крістіан. Фігура чоловіка позаду ворушиться, після чого його брат різко піднімає руки в жесті капітуляції.

— Оу-оу! Зрозумів. Я пішов! Мене вже немає!

— Йолоп, — шипить Даніель за десять секунд до того, як двері номера зачиняються.

Я сиджу, шокована, й лише з запізненням червонію, коли до мене доходить сенс слів Крістіана. Господи!..

Сіпаюся, коли Даніель прочищує горло, після чого лунає:

— Я щось натягну і прийду. Дочекаєшся? — голос у цей момент такий важкий, що всі нутрощі стискаються в спазмі.

Точно… Він же голий… Чорт, щоки ще більше палають, і я готова посперечатися, що вже набули кольору помідора.

— Т-так.

Декілька секунд він ще стоїть за спиною, поки повітря не сколихується — і я чую, як його кроки віддаляються.

За цей час я трохи заспокоююся й навіть встигаю роздивитися приміщення. Воно відрізняється лише розташуванням деяких меблів та більш темними, хоча такими ж пастельними кольорами, як і в моєму номері.

Щойно знову чую кроки позаду, вдихаю і затримую дихання, поки чоловік не сідає навпроти — туди, де раніше був його брат. Вологе волосся злегка опускається вперед, коли Даніель спирається ліктями на розсунуті коліна. Його чіпкий погляд упирається в мене, не дозволяючи втихомирити схвильоване серденько.

Боже, він навіть не намагається, але я все одно миттєво спалахую рум’янцем. І не скажу, що це через зовнішність чи харизму… Адже він нічим не поступається у цьому своєму братові. Та я ніколи не відчувала того, що зараз відбувається з Даніелем. І це ще більше збиває з пантелику.

Даніель, як і обіцяв, одягнувся, але біла футболка й темні джинси на вологому тілі не надто приховують його привабливість. Я все ще не можу відвести очей. Тому змушую себе це зробити — і знову зустрічаюся з його поглядом.

— Ти прийшла, — вимовляє він очевидне, а після мого мовчазного кивка додає:

— Дозволиш поцікавитися, чому?

Я стискаю руки на оббивці дивану та коротко киваю, збираючись із силами.

— Я… Я хотіла спитати, чи не міг би ти дізнатися, що з моїм батьком?

Даніель звужує очі, хмурніє, злегка схиляє голову.

— Отже, ти тому прийшла?

— Е-е-т-так, — запинаючись, відповідаю і ствердно киваю, намагаючись вгамувати шалене серцебиття.

— Гаразд. Я й сам кілька годин тому це з’ясував — через адвоката. Але думав, ти вже знаєш. Твій батько в лікарні…

— Щ-що?! — мій голос зривається, а кров миттєво відходить від обличчя. — Щ-що з ним?! Це ти щось зробив?! Через те, що я відмовила тобі?!