Розділ 12

НІКОЛЬ

Мені було непросто зважитися підійти до дверей номера навпроти, але тривога за батька, невідомість, що з ним сталося, — гірше за будь-який інший страх…

Стукаю, затамувавши подих, і чекаю бодай якихось звуків чи ознак життя, ніби від цього залежить моя доля. Нігтями дряпаю долоні й ще глибше вганяю їх у чутливу шкіру, коли чую шерех з іншого боку. Серце гупає в голові, на мить заглушаючи все навколо.

Та коли двері нарешті прочиняються, я розгублено завмираю — на порозі зовсім не той, кого я чекала.

— Вам кого? — звертається чоловік англійською.

Застигаю, втупившись у його очі, й лише згодом видавлюю:

— Ааа… Даніель усередині?

— Ааа, ні, крихітко, Даніель зайнятий, зате я — вільний, — посміхається він, огортаючи мене поглядом знизу вгору.

Тільки після цих слів я помічаю, як його очі промовляють більше, ніж слова. Ймовірно, він переконаний, що я розтану, як і всі інші. Та, на диво, мені цілковито байдуже. Лише ніяковію від його надто нав’язливого зацікавлення. Якщо я і здатна втратити пильність під чиїмось поглядом — то тільки під одним. Але його, здається, тут немає.

— А ви не знаєте, де він?

— Що ж у цьому Даніелі такого, що вам потрібен саме він?

— Е-е-е… я, певно, піду. Якщо зустрінете його, передайте, що Ніколь заходила… До побачення, — повільно промовляю, відступаючи. Мене насторожує його химерна манера спілкування і надто явне бажання перемкнути мою увагу на себе.

— А ну, стій! — раптом вигукує чоловік і хапає мене за лікоть.

Серце не встигає забитися, як птах у клітці, як він уже продовжує, і вираз його обличчя раптово змінюється.

— Ти та сама Ніколь? — зненацька переходить на українську.

Я аж розгублююся.

— Та сама?

— Ага, через яку мій брат уже два дні не виходить з цього номера. Отож, красуне, я тебе не відпущу, — каже він і зненацька смикає мене до дверей. Я не встигаю опиратися й по інерції опиняюся всередині, а двері одразу з гуркотом зачиняються.

Завмираю, розширивши очі й затамувавши подих. Я залишилася сам на сам із чужим чоловіком — і хто зна, чи він дійсно брат Даніеля…

— Ану прибери той переляк з обличчя. Я не маніяк. Даніель зараз приймає душ перед вильотом. І я повинен зробити все, аби ти встигла з ним поговорити, поки він не піднявся в небо й не змусив тебе дивитися, як його задниця зникає у хмарах. Сідай на диван… Ось так, — говорить він, водночас штовхаючи мене вглиб кімнати й м’яко опускає на диван перед телевізором.

Моє дихання важке, коли я втискаюся в спинку дивану й не зводжу очей із незнайомця. Він не прилаштовується поруч, а натомість підтягнув стілець, що був біля стола, ближче — але зберігаючи дистанцію — й опускається на нього.

— Чуєш? Вода вже не тече — значить, він от-от вийде. Тож перестань трястися, бо я не хочу, щоб мене відлупалиси за те, що налякав тебе…

— Прямо зараз і відхопиш по голові, — здригаюся я, почувши позаду знайомий, різкий голос.

Як вам братик Даніеля?)