Розділ 10

НІКОЛЬ

Боже, я взагалі нічого не розумію. Тобто батько змусив мене втікати (і сестра втекла) від чоловіка, який ввечері тебе лікує, а зранку годує… Тобто це, звичайно, нормальні речі й немає чому дивуватися, але не тоді, коли отримуєш це від людини, від якої очікувала гіршого…

Я мовчки доїдаю американські оладки, які Даніель полив для мене кленовим сиропом, не стримуючись у тому, аби кожні двадцять секунд кидати на чоловіка швидкий погляд, сподіваючись, що він цього не помітить. Адже його дії та поведінка настільки вивели мене з колії, що я вже навіть не знаю, що й гадати.

— Наситилася? — питає Даніель, коли я відпиваю залишки чаю, яким ледве не подавилася.

Прокашлявшись, я киваю, зі стуком ставлячи чашку на столик.

— Добре, за десять хвилин вип'єш ліки, а зараз я хотів би поговорити з тобою.

О-о-о, серце забилося частіше, і долоні вмить спітніли. Я щось зовсім виявилася не готовою до розмов. А саме цієї, бо, схоже, він думає, що я змінила свою думку, якщо прийшла до нього. Але, по-перше, я прийшла, бо не мала вибору, а по-друге, його добрі вчинки поки зовсім не перевищують той факт, що він — колишній моєї сестри. Ну зовсім!

Боже, ну за що мені такі пригоди? Може, тут так само, як і вчора, треба порівнювати його з бомжем, і тоді ця пропозиція буде теж не така вже й погана?

Але все ж варто спробувати зробити задній хід.

— Я… Я вчора прийшла не тому, що моя думка змінилася, просто почався сильний дощ, а жодного номера, як на зло, ніде не було, тож…

— Почекай, — раптом перериває мене чоловік і ще долонею накриває мою руку, що вводить мене в ступор.

Здіймаю спантеличені очі на чоловіка і спотикаюся об його погляд. Спокійний і з усмішкою. Наче я тільки що не відмовляла йому вкотре, а вибачалася і погоджувалася.

— Я вчора довго думав, і, знаєш, я хочу вибачитися… — говорить він, а в мене аж рот розчиняється.

— В-вибачитися? — запинаюся я, продовжуючи шоковано дивитися на нього, не забираючи свою руку.

— Так. Я усвідомив, що вчинив неправильно, вмовляючи тебе до того, чого ти не хочеш. Твоя сестра… Вона дійсно зіпсувала мені плани, але неправильно буде просити тебе її замінити. Та й ще одна втікачка-наречена не дуже добре для моєї репутації. Тож я вирішив знайти ту, яку не варто буде примушувати, і вона хотітиме цього. Тому не переймайся більше через це. Ти можеш жити в цьому номері найближчий тиждень, поки не знайдеш житло, це буде моєю компенсацією за… — він кидає погляд на наші руки і забирає свою, підсумовуючи, — …незручності.

Важко ковтаю після його монологу, під час якого я забула, як дихати, і робила це через раз, аби не померти, не дочувши, що він скаже. Повільно опускаю очі, дивлячись на власну руку, яка досі палає фантомним вогнем, що спричинив його дотик. І те, що він більше не торкається… викликає зовсім не полегшення. Як і його слова. Знову здіймаю очі й зустрічаюся з його, що уважно слідкували за мною під час цієї паузи.

— А-а-а як же борг мого батька перед тобою? Не вимагатимеш його? — запитую те, що мене має хвилювати, але насправді я просто не знаю, що казати зараз, аби не показати свої суперечливі почуття.

Чоловік хмикає, примружуючи очі, проникливо зазираючи прямо всередину мене.

— Мені треба було відмовитися від тебе, аби ти заговорила зі мною на «ти», — зітхає він та різко встає, змушуючи мене сіпнутися. Випростується наді мною, вдихаючи повітря, перед тим як відповісти: — Моє вибачення й усе інше стосуються лише тебе. Твій батько й сестра знали, на що йдуть, тому я не можу заплющити очі на цю ситуацію.

— Але ти казав, що якщо я заміню сестру, то заплющиш, — суплюся я, мої груди важко й швидко здіймаються, а очі не покидають його обличчя.

Даніель хитає головою, дивлячись на мене якось… поблажливо.

— Ніколь, я бізнесмен. Якби я й заплющив очі, то це тому, що ти дорожче придбання за в десятки разів більшу суму, яка була вказана в графі компенсації.

У мене перехоплює подих від його відповіді. І хоча я мала би обуритися через те, що він зрівняв мене з «придбанням», наче я річ, але… Але той тон, яким він це сказав, і погляд, яким він мене огорнув, не дали обуренню навіть торкнутися мене. З моїх вуст вирвалося лише одне:

— Ч-чому була?

— А яка різниця? Тож ось моя візитка, — каже він після паузи, протягом якої його погляд став важчим. Потім він витягує з гаманця темно-синій картонний прямокутник і ставить переді мною на стіл. — Я буду тут ще два дні по роботі. У номері навпроти. Але не переживай, я не стану турбувати, якщо тобі не потрібна буде якась допомога. На все добре, Ніколь, не хворій…

Після чого чоловік вийшов із номера, не повертаючись, як і пообіцяв.

Якщо ви думаєте, що Даніель здався, то ви помиляєтеся. Цей чоловік знає як отримати своє) Тож скоро ми побачимо, різку зміну в рішеннях Ніколь) І що буде сприяти цьому, а головне реакцію Даніеля і його умови...