Розділ 9

НІКОЛЬ

Попри те, що нежить був досить сильним, я й не помітила, як заснула, хоча думала, що це буде нереально. Та зрештою це сталося. Ще не розплющивши очі, я вже відчула, що застуда нікуди не поділася, але й гірше не стало.

Трішки підвівшись на ліжку, я примружую після сну очі, роздивляючись приміщення. Пам’ять у мить підкидає спогади про вчорашній день. Перша думка: “Треш”... Як за один день могло стільки всього статися? Та ще й на додачу — я захворіла. Просто шикарно.

У кімнаті я була сама. Та коли опустила погляд на другу половину ліжка — оніміла. Подушка та простирадла були зім’яті. Нерішуче простягнула руку, торкаючись ще ледве теплої тканини.

Господи, невже це саме те, що я думаю…

Попри те, що я була сама, такою я залишалася недовго. Повертаю голову, коли за дверима лунають кроки, і затамовую подих, коли в одвірку з’являється Даніель. Чоловік ковзає по мені поглядом і заходить у кімнату, сідаючи на диван перед столиком, на якому я не відразу помітила сніданок.

— Добрий ранок. Як себе почуваєш?

— Н-нормально, — коротко відповідаю, прочищаючи горло і говорячи трішки в ніс.

— Маю надію, що це дійсно так. Якщо гірше не буде — ще кілька днів поп’єш ліки. Але перед цим ти мусиш поїсти. Мені тобі принести, чи ти в змозі піднятися? — питає він і спирається руками на коліна, аби вже встати…

— Ні-ні, — різко відповідаю я й додаю під його уважним поглядом:

— В змозі…

— Що ж… — промовляє він і усміхається лише очима, киваючи на диван. — Йди сюди. Я не кусаюся.

Я ошелешено пирхаю й скидаю з себе ковдру.

— А я кусаюся, якщо надумаєш розпускати руки, — загрозливо кажу я, але звучить це лише як писк.

— Невже таке колись було?

— Склероз у такому віці — не дивна річ, — знизую плечима, стріляючи в нього поглядом і тут же відводжу його.

Чую усмішку чоловіка — і кусаю язика, аби ще чогось не ляпнути. Схоже, разом із шмарклями видуло й відчуття самозбереження.

Ніколь, ти взагалі-то в номері з по суті чужим чоловіком… Хоча, що там — ще гірше: з колишнім твоєї сестри і нинішнім недругом сім’ї.

Але все по черзі. Одягнута я не надто скромно. Бо топ і короткі шортики для сну — це зовсім не той одяг, у якому доречно сидіти перед чоловіком, який тобі ні хлопець, ні чоловік, ні коханець.

Валіза далеко, і треба ще й нагнутися, аби дістати бажане. А якщо я нагнуся… Ой лишенько… Тож єдиний варіант — це ковдра, в яку я замотуюся, роблячи з неї довгу сукню з відкритими плечима і руками — під уважним поглядом чоловіка.

— Дуже стильно, а головне — практично, — пирхає чоловік, мастячи масло на тост і уважно спостерігаючи за моїми діями з-під своїх вій.

Кусаю губу зсередини, картаючи себе за те, що не маю на собі закритої піжами… а ще краще — нікаб. Хоча цей його погляд, що проникає навіть під ковдру, дає чітко зрозуміти: жоден одяг не змусить його очі потухнути. Навпаки — вогонь лише розгоряється сильніше. І це дуже бентежить. На мене ніколи так не дивилися. Особливо — він. До вчорашнього дня. Адже до цього Даніель навіть зайвої уваги на мене не звертав.

Повільно пересуваючи ноги, доходжу до дивану та сідаю на самий далекий край від Даніеля. Чоловік гучно хмикає:

— Я не чіпатиму тебе. Підсувайся ближче до столу і їж, — говорить він і бере маленьку тарілочку, на яку кладе тост з тонким шаром масла і варення — судячи з кольору, смородинового.

Секунд десять вагаюся, дивлячись на нього, але все ж підсуваюся ближче — і шоковано дивлюся, як він суне ту саму тарілку до мене. В грудях різко все здіймається — і вдихнути стає неможливо. Спантеличено дивлюся, як він підливає гарячий чай у невеличку порцелянову чашку й теж ставить її навпроти мене.

— Їж, — говорить він коротко, і я нарешті знову починаю дихати, шоковано переварюючи все, що сталося.