Розділ 8.2

НІКОЛЬ

Наважуюся вийти з ванни лише через пів години, і то здебільшого через те, що вже хочу лягти. Ноги починає крутити, а голова боліти. А ззовні я маю віч-на-віч зустрітися з Даніелем… Одним словом — чудово.

Дивно, що щойно я виходжу, на мене не накидається з першого ж кутка оголений Даніель із подвійними натяками та витягнутими ручками. Але я й не розслабляюся. Йду відразу у вітальню, і якраз тут натикаюся на Даніеля.

Він сидить на дивані, щось зосереджено друкуючи на телефоні, але щойно помічає мене, вмить вимикає його та підіймається. Завмираю, навіть дихати припиняю, коли він підходить до мене, і сильніше обхоплюю себе руками.

З легень виривається гучний видих, коли він зупиняється за десять сантиметрів, а його рука лягає мені на чоло. Округленими очима дивлюся на зосередженого й серйозного Даніеля. І лише одне питання: що відбувається?

— Е-е-е… — видавлюю з себе, але договорити мені не дають.

— Схоже, в тебе температура, — говорить він похмурим голосом, і його брови ще більше згинаються, утворюючи зморшки між ними. І знову я не встигаю щось сказати, як він обхоплює мене за плечі та штовхає в бік спальні. — Хутко під ковдру і не смій вилазити, — говорить він, закутуючи спантеличену мене ковдрою ледве не по саме підборіддя.

Лежу напівсидячи на ліжку, шоковано кліпаючи в той бік, де зник чоловік. Останнє, що я почула, крім свого серцебиття, — це як зачинилися вхідні двері.

Навіть якби я хотіла кудись встати чи піти, я би не змогла це зробити. Я була настільки зморена і так мріяла про тепле м’яке ліжко, що й не помітила, як мої повіки заплющилися.

Змусило мене виринути з цього короткого сну дотик і голос Даніеля. Розплющую очі, важко дихаючи від жару в легенях, і намагаюся стягнути з себе ковдру.

— Не розкривайся, — зупиняє мої дії чоловік. А в наступну мить він кладе на поличку градусник, що тримав у руці, і, судячи з його подальших слів, він уже якийсь час був біля мене й устиг виміряти мою температуру.

— Тридцять сім і п’ять. Ось, бери пігулки і чай для імунітету, — говорить він і наступні дві хвилини стежить, аби я все випила.

— А-апчхі-і-і! — виривається з мене так несподівано, що я знову не встигаю прикрити долонею рота. Крадькома помічаю, як Даніель у цей момент витирає своє обличчя.

Мене вмить затоплює сором. Я сьогодні вже встигла так його обчхати, що він іще може разом зі мною захворіти...

— Вибач, — говорю я через ніс, шморгаючи, але замість відповіді він простягає мені паперові серветки.

— Д-дякую...

— Ось, пшикай у кожну ніздрю по два рази, — говорить він, коли я вишмаркала все з себе. Підіймаю на нього очі й беру ліки з його рук. Одна ніздря вже забита, але і в іншу так доходить, що здається — аж до мозку, що я аж закашлялася. І знову видула шмарклі з носа.

Боже, я так втомилася за ці хвилини, поки видувала їх, що навіть не подумала, що чоловікові це, мабуть, було неприємно чути й бачити.

— Перепрошую, — тихо вибачаюся я, дивлячись униз на вже вологу серветку.

— За що? — лунає спантеличене питання.

— Ну за це… Вам, мабуть, неприємно сидіти з такою, як я зараз…

Пів хвилини панує тиша, і я вже жалкую, що взагалі відкрила рота і прийшла сюди...

— У майбутньому я більше не хочу чути, що ти вибачаєшся за те, що захворіла, — говорить він таким рішучим та твердим голосом, що я спочатку гублюся, а коли до мене доходить сенс, здіймаю шокований погляд.

Ми зустрічаємося поглядом, і цей момент перериває лише моє втягування шмарклів. Чоловік якось у цю мить усміхається, але не радісно. Більш переживально і сумно...

А потім у моїй руці з’являється суха чиста серветка, а волога й брудна забирається й викидається в смітник.

І я готова присягнутися, що на обличчі Даніеля ні на секунду не з'явилася огида. І не знаю, чи це жар простуди так спалахнув у грудях, чи мої почуття до чоловіка стали не такими категоричними...

Мені дуже приємно, що книга вас зацікавила, як і персонажі) Маю надію, що надалі розділи будуть публікуватися частіше) Дякую за ваш актив) Люблю вас, мої дорогі!