Розділ 8.1

НІКОЛЬ

Відчиняю двері й здригаюся разом із клацанням замка, яке служить доказом мого рішення. Чи правильне воно? Я не знаю. Але точно знаю, що наразі це єдиний варіант.

Повільно заходжу всередину просторого номера. Гучно шморгаю носом і важко ковтаю. Озираюся довкола й намагаюся почути хоч якийсь шум. Але чую лише своє серцебиття та шмарклі.

Намагаюся вдихнути, аби, можливо, відчути аромат Даніеля, але в носі лише защекотало, і в наступну секунду:

— Апчхі!.. Апчхі!!! Чорт, — очі засльозилися, і я (знаю, це некультурно) витираю їх та ніс рукавом кофти.

Коли приступ минув, я знову продовжую свій шлях, зазираючи майже в усі двері, і розумію, що, схоже, я тут сама.

Врешті-решт я зупиняюся лише в одній кімнаті, що слугує тут спальнею, бо, як виявилося, ліжко тут одне. Велике, але одне. Воно не торкнуте, і чоловічих речей у кімнаті я не бачу.

Хоча й не надто сильно шукала. Схоже, я все ж застудилася, і тому єдине, чого хочу — це гарячий душ, гарячий чай і спати. Але здається, моїх сил вистачить лише на гарячий душ і сон.

Знімаю й залишаю на підлозі весь промоклий одяг аж до білизни. Дістаю з валізи чисті, сухенькі трусики й першу, що потрапила до рук, піжаму.

Обхопивши себе за талію, швидко йду в бік єдиних дверей, які ще не відкривала і які, мабуть, і є тією самою ванною. Але перед тим, як відчинити двері, різко зупиняюся. Заплющую очі, роззявляю рота і так смачно й гучно:

— А-апчхі-і-і! — навіть не встигла прикрити рота долонею, так несподівано захотілося пчихнути.

Гучно втягую шмарклі, полегшено й виснажено розплющую повіки — і завмираю перед постаттю чоловіка. Секунду не дихаю. Шоковано ковзаю поглядом по оголеному тілу Даніеля. Мої очі широко розплющуються на білому рушнику нижче його стегон. Різко підіймаю голову й завмираю на очах Даніеля, що опущені нижче моїх прямо на…

— А-а-а!!! — запізніло верещу я, прикриваючи свою наготу руками й клаптиками одягу.

— Боже, не кричи, — морщиться Даніель, але при цьому його губи вигинаються в усмішці.

— Т-ти… Відвернись! — кричу я ще дужче, не знаючи, куди сховатися.

— Пізно, я вже все побачив, — пирхає чоловік, але все ж трохи повертає голову вбік.

Та я й не думаю розслаблятися, бо знаю, що він усе чудово може бачити мене боковим зором.

— Боже! Збоченець!

— Може, визначишся, хто я для тебе? Бог чи збоченець?

— Ти чортів біс! Що ти тут робиш?!

— Тобі це зараз хочеться обговорювати? Не зручніше переміститися на ліжко? — насмішкувато вигинає брову чоловік.

Мій рот широко округляється, аби висипати на нього все, що я про нього думаю, але я цього не роблю. Просто відштовхую його, не встигаючи здивуватися, що відійшов він надто просто, і пролітаю всередину ванної, з гуркотом зачиняючи двері.

Серце скажено калатає, а останні його слова гудять у голові, наче вулик із бджолами. Ліжко… Яке в цьому номері одне. Господи!