Розділ 7

НІКОЛЬ

Здіймаю очі на чоловіка і шоковано витріщаюсь на того, кого не очікувала тут побачити.

— Даніель? — випалюю я на видиху.

— І знову я рятую тебе від падіння. Зізнайся, що тобі дуже подобається бути в моїх обіймах.

Я миттєво спалахую, як сірник на вогні, і різко звільняюся з його «обіймів», які були більше схожі на лапання. Я добре відчула, як його пальці пройшлися по моєму боку не в однозначному сенсі. І це змусило мене почервоніти ще сильніше.

— І не надійтеся, — фиркаю я нервово й заправляю пасмо волосся за вухо, войовничо глянувши на нього. — Ви що, стежите за мною? Я ж казала, що не збираюся…

— Пане, ось ваш ключ від номеру п’ятсот п’ятдесят сім, — раптом лунає збоку голос тієї самої Олівії.

Я, нічого не розуміючи, повертаю до неї голову, спостерігаючи, як Даніель бере свій… ключ? Тобто він…

— Дякую. Так що ти не збиралася? — звертається він до мене, і тепер у мене горять не тільки щоки, а й вуха та шия.

— Нічого, — говорю крізь зуби і знову розвертаюсь, прямуючи до виходу.

— Ніколь, — вигукує Даніель моє ім’я.

— Що?! — зривається мій голос, і я різко обертаюсь до нього. — Що тобі ще від мене потрібно? Не розумієш слова "ні"? На якій тобі мові краще пояснити?

— Я добре розумію, — повільно киває він, і раптом його рука піднімається вгору з синьою книжечкою. — Але ти, здається, забула паспорт.

І він, наче знущаючись, легко хитає ним, і мені стає так соромно… Так незручно… Що навіть дивитися не можу… На всіх! Він просто вивів мене з себе і зробив ідіоткою!

Підтискаю губи, відчуваючи, як клубок раптом підкотився до горла, і очі почало щипати. Чорт! Не дивлячись на нього, підходжу та вихоплюю паспорт з його рук. І вже знову розвертаюсь, але тепер і кроку не встигаю зробити, як Даніель просто хапає мене за лікоть.

— Відпусти, — шиплю я й зло здіймаю на нього очі. — Чи знову скажеш, що я щось забула? Ммм? Ну давай! Кажи!

— Забула, — спокійно говорить він, не відводячи проникливого погляду від мене. І за секунду кладе в мою долоню ключ, шокуючи мене. — Ось це.

Я шоковано дивлюсь на свою долоню, а потім здіймаю очі на нього.

— Навіщо це?..

— Я даю тобі шанс. Я буду в цьому готелі, в цьому номері до завтра. Якщо ти передумаєш — знайдеш мене там.

— Ти глухий? Я сказала — ні…

— Я тебе зрозумів, маленька, і не наполягаю. Просто кажу, що до завтра в тебе є час прийняти будь-яке інше рішення. Бувай, маленька, — каже він, після чого наближається, вибиваючи ґрунт з-під ніг, і шепоче: — Маю надію, ненадовго.

Я задихаюсь від його ледве відчутного дотику до вуха, аромату парфумів і тіла, і не можу видавити з себе жодного слова, дивлячись, як він йде до стійки, забирає ще одну копію ключа та зникає в ліфті, посилаючи останній погляд у мій бік, поки дверцята не зачиняються за ним.

Серце гупає у вухах, а запізнілий адреналін ганяє по венах. Дивлюся на ключ у руці й з силою стискаю його в кулаці. Він що, дійсно думає, що щось може змінити моє рішення за добу? Ні, він не глухий, а самовпевнений індик!

Зціплю щелепу до скреготу зубів, аби не заволати від злості на все фойє готелю. Тому різко розвертаюся та, не дивлячись ні на кого, нарешті виходжу з будівлі. Холодний метал ключа нагрівся в моїй долоні, й я, не роздумуючи, з силою піднімаю руку і... здригаюся — не від гучного грому, не встигнувши жбурнути ключ.

Піднімаю погляд на небо, розуміючи, що погода змінилася, і ось-ось градом впаде дощ. Вилаявшись, кладу ключ у кишеню, кажучи собі, що ще встигну його викинути, а зараз мені потрібно швидко дістатися до зупинки та знайти по мапах новий готель.

Хто б міг подумати — в Лондоні не знайдеться жодного готелю в центрі, де є хоча б одне вільне місце.

Я вже промокла до нитки, тремчу від холоду, в розпачі стискаючи в руці валізу. Сльози від безсилля ситуації змішалися з краплями дощу, що без перестану ллє. Боже, та коли він припиниться! Дурне місто! Дурна країна! Чому, коли в мене є бісові гроші, я не можу заселитися хоч в одне пристойне місце? Боже, та навіть у хостелі місця не було! Я... Я вже не маю ні сил, ні бажання долати ще сотні метрів до чергового готелю чи хостелу, аби почути чергове «На жаль, місця відсутні».

На вулиці вже темно і страшно, а мені немає куди йти... Відчуваю себе неймовірно самотньою тут і... І мені починає ставати моторошно, бо людей на вулицях усе менше, а волоцюг і бездомних — усе більше. Тому я змушена ходити під дощем, бо в укриттях обов’язково буде хоч один п’яний неадекват, що смердить так, що хочеться ригати.

Засовую руки в мокру кишеню, щоб хоч якось зігріти їх, і завмираю, намацавши холодний гладкий метал. Заплющую очі, уривчасто зітхаючи, піднімаю голову догори.

Я настільки вимучена, що сил шукати щось без впевненості в результаті вже немає. Я просто хочу гарячий душ і теплу ковдру. Гарячий чай і спати... Спати в теплі й не боятися, що мене спробує торкнутися якийсь смердючий мужик.

Тож я вирішую, що... Що присутність Даніеля краща за компанію якихось бомжів, які... Мене пересмикує від самої думки про це. Для мене в пріоритеті — спокійно провести ніч, а зранку... Зранку все буде ясніше, і думки чистіші, і сил більше. Я маю надію, що зможу завтра зрозуміти, як вийти з цієї ситуації сухою.