Розділ 6

НІКОЛЬ

Весь політ ми провели в тиші… Я старанно ігнорувала присутність Даніеля, а він не намагався більше чіпати мене — ні словесно, ні фізично.

Але я все одно яскраво пам’ятала його дотики, відчуваючи їх навіть зараз.

Тишу прорізав голос стюардеси:

— Прошу пристебнути паски безпеки, ми скоро будемо сідати…

Тремор у руках знову повернувся, і я ледве виконала вказівку. Тож коли ми почали опускатися, я з силою стиснула руки на підлокітниках. А коли літак завмер, я не відразу зрозуміла, що на мою руку опустилася інша.

Важко вдихаю повітря через ніздрі й повертаю голову у бік чоловіка. Даніель прикипів до мене важким, сканувальним поглядом. Подих перехопило, і тілом запізніло пробіг струм.

— Все гаразд? — запитує він та чекає моєї відповіді.

Я киваю головою і ледве вивільняю долоню з-під його великої й теплої. Починаю намагатися відстібнути пасок, але руки досі тремтять, тож усі спроби марні.

Здригаюся, коли на мої долоні лягають інші — але, здавалося, вже не чужі. Здіймаю шокований погляд на обличчя Даніеля. Чоловік, схоже, вже давно відстібнувся і тепер звисає наді мною, вирішивши допомогти нещасній.

Лунає глухе клацання, і очі Даніеля вмить знаходять мої. Повітря між нами стає гарячим та густим, від чого кожен рух здається важким і зачарованим. Але коли я розумію, що вже вільна, все це раптом зникає.

— Я могла і сама, — пробурмотіла я, ховаючи погляд і відсуваючи від себе паски.

— Звичайно, — хмикає чоловік, даючи зрозуміти, що ні на краплю не повірив.

Ну, можливо, відразу і не могла, але якби ще дала собі хвилинку, то не потрібна була б ця допомога. Але говорити про це не хотілося. Я взяла себе в руки та почала збиратися, не дивлячись більше на Даніеля. А за дві хвилини і взагалі зрозуміла, що його немає.

Це здивувало. Вивело з рівноваги, і знадобилося ще з хвилину, аби зрозуміти, що він здався… Мабуть, зрозумів, що марно тратить свій дорогоцінний час і відбув на пошуки нової заміни. Яка, можливо, не буде такою впертою, як я. І це чомусь зачепило. Навіть не старався особливо, аби я змінила думку…

Ну і гаразд! Полегшив мені цим життя. Я ні за що не погодилася б на його пропозиції, тож хай не витрачає на мене час.

Покинувши аеропорт, я йшла, озираючись, котячи за собою свою валізу. І хоча я намагалася не думати про нього і не шукати поглядом знайому фігуру, тіло мене не слухалося. Але навіть коли я вже вийшла з будівлі, я не побачила його. Що ж… Мабуть, на цьому все. Ми більше ніколи не зустрінемо один одного… Що і на краще!

Набравши в легені повітря, я рішуче крокувала в бік таксі. І коли перший таксист озвучив суму, я ледве не виказалася. Вони що, вирішили обікрасти мене в першу ж годину? Ні… Хоча гроші в мене є, але я розуміла, що вони залишаться довше, якщо я буду економити. Єдине, на чому не варто заощаджувати — це безпечне житло і їжа. Тож, набравши в мапі готель, я зрозуміла, що на дві ночі знову можу дозволити собі це місце — поки не знайду постійне житло. Тож я рушила в бік зупинки з автобусами.

Тож за дві годинки, поки я з усім розібралася і вже була схожа на захеканого собаку — з цією валізою і спітнілими пасмами волосся біля обличчя — я зайшла в готель. Навіть стереотипу зі мною не сталося: персонал зустрів мене з усмішкою, наче я сама важлива персона.

— Доброго дня. Чим можу допомогти? — привітно запитує дівчина Олівія.

— Доброго дня. Мені потрібен номер на два дні, — посміхаюся я і простягаю паспорт.

— Ви бронювали? — запитує вона, беручи мій документ та щось друкуючи на комп’ютері.

— Ні, — хитаю головою і напружуюся.

— Тоді, на жаль, мушу вам відмовити. У нас усі номери зайняті.

— А-а-а… А коли буде вільно?

— М-м-м, секунду, — каже вона, кладучи мій паспорт навпроти мене і знову вдивляється в монітор. — Не раніше, ніж за тиждень. На всі дні вже заброньовано. Вам бронювати?

— Е-е-е… Ні… Ні, дякую. Це надто пізно.

— Ще раз перепрошую за незручності, — повільно усміхається дівчина, співчуваючи мені.

— Та нічого… — бурмочу я й розвертаюся, йдучи геть. Але завмираю, коли розумію, що забула паспорт. Різко повертаюся, аби забрати його, і ледве не падаю, коли натикаюся на когось. Охаю, вчепившись у чоловіче плече, й кам’янію від знайомого аромату.