Розділ 5.2

НІКОЛЬ

Чоловік безшумно хмикає, та все ж піднімається й раптом сідає не навпроти, а на сусіднє з боку мене крісло. Коли до мене це доходить — приблизно водночас із тим, як він зручно розміщується, даючи зрозуміти, що ніякі сили не змусять його покинути це місце — мої очі широко розплющуються.

— Це на випадок, якщо тобі знову буде потрібна моя рука. Хоча… — замовкає він, і його погляд повільно та неоднозначно ковзає вниз. — Бути між твоїх стегон було…

Я хапаю ротом повітря та обурено згинаю брови.

— Я не потребую ні вашої руки, ні вашої присутності поруч, — заявляю я йому в обличчя. — Та… Та я ліпше в ілюмінатор вистрибнути, ніж перебувати з вами тут!

Але це змушує його лише сильніше розтягнутись у нахабній, як на мене, усмішці.

— Навіть при великому бажанні це не можливо. Ти вибрала місце, з якого тобі не втекти від мене… — тихо каже він уважно дивлячись на мене.

— Ви знущаєтеся з мене? — безпомічно видихаю насупившись.

— Підтримую розмову.

— По-вашому це схоже на розмову? — фиркаю я округлюючи очі.

— В нас з тобою ду-у-уже особлива розмова. Якби вона рахувалася як секс, то зараз це була б прелюдія… — хрипко мовив він, схилившись до мене ближче.

Подих перехоплює, і я відхиляюся від Даніеля. Важко ковтаю від виру накопичених емоцій. Груди надто помітно здіймаються аби приховати від нього своє хвилювання.

— Раніше ви не дозволяли собі таких… таких розмов зі мною. Невже усе так змінилося лише через те, що моя сестричка вирішила втекти від вас? — стискаю я щелепу коли замовкаю і чомусь надто уважно слухаю його наступні слова. Наче для мене дійсно важливо почути те що він скаже.

— Не зацікавлений зазирати в минуле. Пропоную зазирнути разом зі мною в майбутнє, — відказує Даніель і відхиляється на спинку крісла досі будучи повернутися до мене усім корпусом.

— Якщо я і зазиратиму, то точно без вас, — буркаю я та відвертаюся від нього.

З декілька хвилин ми мовчимо і я вже думаю що це буде так і далі але ні.

— Ніколь, — раптом промовляє Даніель серйозним тоном, без нотки зухвалості. І це змушує мене завмерти, прислухаючись до кожного звуку. — Мені дійсно потрібна наречена, а після вчинку твоєї сестри я не маю довіри до неї. Але й часу шукати їй заміну немає. У мене знаєш немає готового списку кандидаток в дружини. Тож так, я вчепився в тебе, бо ти — єдиний варіант.

Заміна. Варіант… Ці слова раптом задівають набагато сильніше, ніж мали б.

— Я не планую бути чиєюсь заміною, — різко відказую я й повертаю до нього гнівливий та ображений погляд. — Я — окрема особистість, і я хочу бути єдиною і незамінною. А не єдиним, замінним варіантом.

— Так ти і будеш — єдиною й особливою… — каже він хмурячись наче не розуміє моєї логіки.

— Заміною моєї сестри, — додаю я, перекривившись. — Я не збираюся нею бути.