Розділ 5.1

НІКОЛЬ

— Дихай, — коротке, але тверде звернення Даніеля долунало до мене через кілька секунд і змусило схопити такий потрібний кисень.

— Л-л-ліки… — видушила я з себе, коли мозок почав перекривати паніку. Мені конче потрібні пігулки, але сама я не знала, чи дотягнуся до сумочки.

Даніель почув мої слова, і вже за менше ніж хвилину до мого рота поклали пігулку й змусили запити її водою.

— Пане, ви мусите пристебнутися, — пролунало збоку, але я не дивилася, хто це говорив, — я з заплющеними очима сиділа, запевняючи себе, що нічого поганого не станеться, і треба всього лиш дочекатися, поки подіють ліки.

Змалку я боялася літати, але інколи була змушена користуватися літаками, тому завжди перед польотом приймала ліки, і моя паніка мінімізувалася настільки, наскільки це можливо. Але те, що сьогодні я забула прийняти їх завчасно, змушувало кидати мене то в жар, то в холод, і я ледь не зомліла — заплющувала очі, аби абстрагуватися з цього місця в якесь інше — спокійне, тверде.

— Я сам вирішу, — гаркнув чоловік, і я здригнулася, різко розплющивши очі.

В очах рябіло, але я могла розрізнити силует чоловіка, що досі сидів близько навпроти мене, міцно стискаючи мої руки. Чи, може, це я в нього вчепилася? Не знаю… Але він продовжував сидіти так, щось мені говорив і стежив за моїм станом.

— Зона турбулентності минула, — дійшли до мене його слова разом з усвідомленням, що літак більше не трясе, і ми плавно летимо.

Хапаю ротом повітря, не відриваючи від нього широко розплющених очей.

— Все нормально, чуєш?

— Так, — видаю коротку відповідь тремтячим голосом. — Чому ви відстебнулися? Це ж небезпечно… Ви могли втратити рівновагу і покалічитися.

— Невже? — хмикає він і промовисто опускає погляд. — Тільки не тоді, коли ти замертво в мене вчепилася.

Несподівано щоки спалахують рум’янцем. Опускаю очі на наші руки і різко розмикаю свою, та ще й підсуваю її до себе, аби раптом знову не вчепитися в нього.