Розділ 3

НІКОЛЬ

— Що саме ви хочете від мене? — важко питаю я, коли страх переповнює мене.

— Я не буду тут це обговорювати. Завтра мій водій чекатиме в цей самий час біля воріт. Якщо ти готова піти на все, то прийдеш до мене, — виносить він вирок.

— А якщо ні? — уся моя різкість різко пропала кудись, і навіть з батьком я не відчуваю себе в безпеці від нього.

— Якщо ні?.. Тоді вам усім буде несолодко. І це не погроза, а факт. Твій батько по вуха в лайні…

Ми мовчимо пів хвилини, поки двері зачинилися за Даніелем. Серце досі гупає об ребра, коли я повертаю голову до батька.

— Тату… Він зараз був серйозним? — питаю я, сподіваючись… Я сама не знала, на що я сподівалася, але батько однаково мовчав.

— Тату, чому ти мовчиш? — мій голос зривається на писк.

— А що мені тобі говорити? Ти все почула. Потрібно було мене послухатися та йти в свою кімнату, а тепер ти його зацікавила… — видихає він сильніше стискаючи долоню в кулак.

— Зацікавила? Тобто це я вина? Чому ти так на це реагуєш? Чому не сказав йому, що я не вийду за нього…

— Бо сенсу не має. Він однаково би не зупинився… Тому хай він думає, що ти завтра поїдеш до нього… — каже він і встає важко, йдучи до стелажу з алкоголем. Дістає одну з пляшок і наливає собі в стакан, але стоячи до мене спиною.

— Тобто ти віддаси мене йому? — ледве чутним голосом питаю я. — Все настільки погано?

Батько мовчить. Його спина напружена як ніколи, та він все ж відповідає:

— Ти, Ніколь, в цьому не винна. І не тобі розплачуватися за наші з твоєю сестрою справи. Пам'ятаєш, я поклав вам з сестрою гроші на навчання? Так от, твоя сестра їх зняла і, скоріше за все, розтринькала. Твої ж досі на рахунку в банку. Їх тобі вистачить, аби виїхати закордон та рік прожити, ні про що не думаючи. Але якщо з розумом, то на довго…

— Тоді краще може за борги їх…

— Дитинко, це крапля в морі, тому не переч мені, — фиркає він. — Тому зараз же йди в кімнату і збирай валізу. Багато не бери. За пів години будь готова, — закінчує він і відпиває ще ковток. А потім ще…

Я важко ковтаю і піднімаюся.

— Але він казав… Я не можу покинути тебе, тату…

— Я тобі що сказав? Хутко встала і почала збирати речі! Пішла! — гримає він, і я здригаюся, а сльози наповнюють очі, тому я піду з кабінету.

Я плачу, збираючи кляту валізу. Руки тремтять. І, можливо, якби я була хоч трішки менше налякана, я б перечила батьку. Але мені було страшно…

Коли я викочую чемодан з кімнати, я не наштовхуюсь на батька. Тому йду до кабінету. Він там був, і, здається, вже почав нову пляшку. Здіймає на мене очі, сухо усміхається, а потім встає з дивану та підходить. Обіймає, і я відразу відчуваю його перегар. Він опускає на мене очі, коли відсторонюється.

— Молодець, що послухалася, — каже він.

— Може, є інше рішення?.. — питаю я, схлипуючи та обіймаючи його сильніше. — Що якщо я цим зроблю лиш гірше?

— Його немає. І гірше точно не зробиш, я знаю, що робити… Сам винен. Ніколи не пробачу собі, якщо продам тебе йому за свої ж прогріхи…

— Але він казав, що в тебе буде багато проблем.

— Їх можна вирішити. Продам щось, я можу дати цьому раду, доню… Водій сьогодні останній робочий день, і він відвезе тебе до аеропорту. Бережи себе…

Доїхавши до аеропорту, я переконувала себе, що це батько наполіг на цьому рішенні. Але я однаково почувала себе паскудно, адже я не сильно й пручалася. Ніхто не хоче продавати себе заради грошей… Я точно ні.

До літака я пройшла швидко, місця в мене були ВІП, мабуть, останній раз так шикую. Але, мабуть, батько хотів, аби я доїхала комфортно. Він до останнього піклувався про мій комфорт. Він відчував провину за мене, а я за своє рішення. То чи буду я себе добре почувати, якщо все залишу?

Але це вже не мало значення, бо ми за п’ять хвилин повинні були взлітати. Єдине, що було дивно — місця у ВІПі були порожні. Я навіть запитала в стюардеси, вона сказала, що їх викупили для зручності, тож скоро мають прийти. Я думала, може якась група людей, але чому тоді одне єдине моє було вільне? Пощастило? Чи батько домовився?

Але за хвилину після того, як стюардеси сказали нам пристібнутись, до мене долинули голоси, і я повернула голову за сидіння і оніміла, але за секунду прийшла в себе. Озиралася і взяла перший журнал, що потрапив на очі, відкрила його, закриваючи обличчя, і сповзала в кріслі, сутулючись. Знаю, це дуже нерозумно, але, може, не помітить?.. Що він тут взагалі робить?!

Кроки дійшли до мене і затихли. Дихання збилось, і я важко задихала. Ще довго так сиділа, не відриваючи обличчя від журналу.

— Перший раз бачу, аби хтось так зосереджено читав. Але мабуть важко швидко читати перевернутий текст.

Очі відразу зосереджуються на журналі, і я ледве не стогну. Але не відриваю його, ще сильніше сутулюся, і лише за хвилину здригаюся, коли його виривають з моїх рук. Божечки.