Розділ шостий

Я до останнього щиро сподівалась на те, що батько відмовиться від ідеї сімейної вечері. Вікі, здавалось, і справді відчувала себе непогано, тато проявляв нечувану турботу, і до вечора наступного дня, я, закрутившись, навіть і думати забула про випадково кинуте запрошення. Батько в будь-якому випадку попередив би мене та звелів перевдягнутись, якби ми чекали на Олега, тому зранку я без докорів сумління втекла до матері.

Мамі я зараз точно потрібніша, аніж двом дорослим чоловікам, що не можуть поділити одну мерзотницю, тільки й здатну крутити інтриги та обманювати всіх довкола. І що вони знайшли в цій Вікторії? Ні краси, ні великого розуму, нічого!

Або мені хотілось так думати.

В лікарняній палаті панувала тиша. Анатолій Ігорович якраз стояв біля маминого ліжка та дививя на жінку так сумно та втомлено, що мене ледь не приморозило від подиву до порогу.

– Можна? – спитала я нарешті пошепки. – Мені Аня, медсестра, сказала, що до мами пускають…

– Так, – тихо відповів лікар. – Проходьте, Станіславо.

– З нею все в порядку?

– Так, – кивнув Анатолій Ігорович, прекрасно розуміючи, що моє питання торкається локального стану. – Все стабільно. Як я і казав, у нас ще є трохи часу.

Перш ніж стане зовсім пізно.

Він цього, звісно ж, не додав, але я дивилась йому в очі і бачила сум, що ледь помітно викривляв гарне обличчя лікаря.

– Я знайшла гроші, – промовила я, намагаючись лишатись максимально впевненою. – Точніше, знайшла, де їх взяти. Але це буде не так швидко. Мені потрібен хоча б тиждень…

– Я розумію. Це ми можемо собі дозволити, – підтвердив чоловік. – Вона спить, ніч була не найкращою.

– Їй стало погано? – тремтячим голосом уточнилая.

– Локальний приступ, – підтвердив лікар.

– Але чому…

– Не було приводу зривати вас, – похитав головою чоловік. – Ліки у нас є. Те, що треба було докупити, придбали медсестри, ви ж лишили гроші. Все добре. Просто їй треба дати відпочити.

Я напружено кивнула. Звісно, зараз мені б і в голову не прийшло будити маму, тим паче, вона відсипалась після приступу. Важко було лише позбутись бажання ткнутись носом в плече Анатолію Ігоровичу та розревітись. Ми з ним були знайомі вже не один рік, він тривалий час вів маму та став мені ледь не ріднішим за власного батька.

Принаймні, цей чоловік справді бережно ставився до моєї матері.

– Алевтина дуже переживає за вас, – відзначив чоловік. – Боїться, аби через її операцію ви не влізли ні в яку історію.

Я не з першого разу зрозуміла, про що він говорить, бо для мене мама завжди була просто мамою, а не Алевтиною. Але тато звертався до неї саме так, хоч мама полюбляла ласкаве Аля у виконанні подруг чи покійних бабусі і дідуся, її власних батьків. Я здригнулась і витиснула з себе несміливу посмішку, трошки розслабилась та глянула на лікаря вже як на друга, що здатен підтримати у важку хвилину.

А головне, підтримає маму.

– О, – я всміхнулась, – я обережна та обачна донька, ви ж знаєте.

– Знаю. Тому впевнений, що у Алевтини є всі шанси вилікуватись.

Я напружено кивнула. Хотілось вірити, що він казав ці слова не просто так, а тому, що дійсно розраховує на мене та не сумнівається в успіху нашої справи.

– Ходімо? – запропонував Анатолій Ігорович, злегка торкнувшись мого плеча. – Хай наша спляча красуня трошки перепочине.

Він глянув на маму з особливим теплом, і я спіймала себе на дурній думці, що з них могла б вийти чудова пара. Анатолій Ігорович був на кілька років молодшим за мого батька – чудовий вік, мамі б підійшло. Високий, статурний, сивий через нервову роботу, але привабливий… І мама у мене така гарна…

– А у вас є дружина? – раптом ляпнула я, не встигнувши прикусити язик. Не варто було про це заговорювати. Невідомо ж, яка може бути у людини життєва історія.

– Ні, – відповів чоловік, перш ніж я остаточно встигла засоромитись. – Моя дружина загинула п’ятнадцять років тому. Аварія, швидка не встигла приїхати. Я лишився один з двома дітьми, доньці було десять, синові чотирнадцять. Вони вже зовсім дорослі, так що зараз я, можна сказати, самотній. Взяв за дружину власну дружину…

Він говорив з дивною світлою печаллю, певне, давно відпустив вже свою покійну дружину, але не згадувати про неї просто не міг. Я прекрасно його розуміла, бо з таким самим легким сумом згадувала про бабусю та дідуся. Час лікує рани та…

Дзвінок мобільного змусив мене здригнутись. Першим бажанням було натиснути на «відбій» та продовжити розмову з лікарем, але замість цього я потягнулась до телефону, бо ж на екрані висвітилось ім’я батька.

– Так, – взяла слухавку я, знаючи, як небезпечно ігнорувати татуся. – Ні, я з подружкою. Що? Як це, приїде через півгодини? – напевне, я зблідла, бо Анатолій Ігорович підозріло глянув до мене та підсунувся ближче. – Зрозуміла, буду… – я натиснула на «відбій» та глянула на медика. – Пробачте, термінові справи.

Просто комусь дуже захотілось все-таки влаштувати кляту сімейну вечерю.

Я ніколи не доїжджала додому настільки швидко і ніколи не звертала увагу на те, як далеко насправді таточко сховався від всього нормального світу. «Багата вулиця» – кілька величезних будинків, типу нашого, немаленькі двори та повна відсутність нормальних людей, – виглядала як зазвичай, порожньою, та я, вибираючись з машини, відчувала, наче за мною спостерігають, перевіряють, чи приїхала я на найкращому автомобілі, чи продешевила…