Розділ п'ятий

Для дня народження своєї доньки Василь Андрійович постарався на славу. Вій таточко, звісно, замовив би столик в ресторані «для своїх» та розповідав би потім всім, що його доньці більше подобається святкувати у вузькому сімейному колі.

Звісно ж, з мачухою. Як можна не любити свою добру, хорошу мачуху! Вона з нею ближча, аніж з рідною матір’ю!

Василь Андрійович такою жадібністю не страждав. Він зняв заміський будинок з садом розміром з непоганий такий парк та влаштував свято під відкритим небом з можливістю користуватись зручностями шикарного будинку. Найближчі гості і сама винуватиця свята могли там навіть переночувати.

Довкола снували слуги, що чомусь нагадували мені про дев’ятнадцяте сторіччя, коли це все було ще прийнято. Правда, панянки довкола були не в платтях стилю ампір, а в звичайних вечірніх сукнях, чоловіки в костюмах, а не у фраках…

Та й вальс навряд чи хто танцюватиме.

Ми приїхали майже вчасно. Запізнились на півхвилини, якраз так, щоб нас встигли помітити всі присутні. Дивовижно, тато досі не зрозумів, що не йому одному відома ця хитрість, і купа людей прибуде пізніше.

Зате я, перехопивши кілька голодних чоловічих поглядів, і справді на мить відчула себе королевою. Скільки б я не ненавиділа свій штучний образ, знала, що виглядаю неймовірно. Ніжний манікюр, зроблений в салоні рекордно швидко, макіяж, що перетворював мене на грайливу кішечку з надвиразними очима, сукня насиченого фіолетового кольору, що підкреслювала струнку фігуру, та чорне волосся, що ідеальними хвилями спадало на плечі. Вікі була щедрою, коли кидала мені гроші на картку, а я навіть витратила не все.

Шкода, що я не можу їй сказати, куди поділа решту.

Зате тато був вдоволений.

Вікі з її русим волоссям, зібраним в високу непривабливу зачіску, з низьким зростом, який не виправляли жодні туфлі на шпильці, в принципі в своїй сукні виглядала непогано, але на моєму фоні була блідою поганкою. Але вона мене зараз зовсім не цікавила.

– Привітай Іру, – батько вклав мені в руки коробку, очевидно, з подарунком. – Та усміхайся, усміхайся. Так створюється репутація.

– Звісно, татусю, – ласкаво відповіла я, вже репетируючи ту саму усмішку, що буквально прилипла до моїх губ. – Вже йду.

Сподіваюсь, з Ірою мені вдасться поводитись трошечки щиріше.

Я розправила плечі та рішуче закрокувала вимощеною доріжкою. Відповіла хитрою усмішкою на кинуте кимось з однокурсників привітання, бо знала, що більша моя реакція розізлила б батька. Звісно ж, я птаха не того польоту, аби витрачати потенціал на сопляків.

…До них можна потім.

Вікі була права. Якщо татові буде вигідно підкласти мене ще під когось, він це зробить. На його щастя, цього разу я не проти.

На його біду, він не знає реальні причині.

– Іришо, – всміхнулась я Ірині, вручаючи їй подарунок, – з днем народження, люба! – проворкувала так манірно, як було прийнято в цьому товаристві

Звісно, в будь-якому іншому місці я говорила б з Іркою зовсім інакше, підібрала б людські слова для вітання. Але ми там, де ми є, і мені потрібно бути отруйним стервом, що хоче заграбастати собі конкретного чоловіка.

– Стасю! – захихотіла вона у відповідь, приймаючи правила гри. – Як я рада, що ти прийшла!

Враховуючи те, що мене не запрошували…

Подарунок вона прийняла. Мій зовнішній вигляд оцінила коротким, злим гмиканням, і я подумала, що це дійсно погана ідея – виглядати краще за іменинністю.

Іра, світловолоса та також бліда, підкреслила свою ніжність рожевою сукнею, що викликала у мене стійку асоціацію з зефіром. Напевне, їй подобалось.

Я ж поруч з нею виглядала фатальною жінкою. Звабницею…

Якраз по ролі.

– Приєднуйся до гостей, – всміхнулась Іра. – Сподіваюсь, ти отримаєш насолоду від цього вечора.

– Дякую, люба, – протягнула я. – Впевнена, твоє свято просто не може минути погано.

Ми захихотіли, абсолютно штучно, навіть розцілували одна одній щоки – точніше, прикинулись, що розцілували, бо ж не варто змазувати макіяж та лишати зайві сліди помади, – і я нарешті відійшла вбік, аби звільнити місце для інших привітальників. Нарешті! Може, цей цирк закінчиться швидко?

Але я і трьох кроків зробити не встигла, як відчула, що чужі гарячі руки лягають мені на талію.

– Ти надзвичайно виглядаєш, – прошепотіли над вухом. – Сукня спеціально створена для того, аби кожен чоловік мріяв її з тебе здерти?

Я здригнулась від несподіванки та рвучко озирнулась.

За моєю спиною стояв Олег. Він міцно обіймав мене за талію, наче тримав полонянку, якій не дозволено і кроку вбік зробити, і криво всміхався, не зводячи з мене палкого погляду, повного полум’яного інтересу. На мить мені стало непо собі, і серце озвалось звичним збитим ритмом, показуючи: цей чоловік мені зовсім не байдужий. Як би я не хотіла переконати себе в протилежному, я все одно не зможу спокійно на нього дивитись…

Скосивши погляд вбік, я навіть помітила надуту, сердиту Вікі, що явно подумки мене проклинала. Або Олега, хтозна… Та відчуття жару чоловічого тіла забивало всі інші думки та змушувало мене думати лише про одне.