Розділ третій

Після розмови з матір’ю я відчувала себе мертвою, наче з мене випили всі соки. В голові крутилось лише одне питання: де взяти гроші? Сума, яку озвучив мені Анатолій Ігорович, мені не доступна навіть за найкращими прогнозами. Такі гроші є в батька, але він не настільки багатий, щоб не помітити зникнення кількох сотень тисяч доларів. З його допомогою маму вилікувати не вдасться. І ніякі зекономлені на сумках та туфлях гроші нам не допоможуть. Навіть якщо я продам квартиру мами, всі наші речі, це не допоможе. Та що там! Я можу хоч нирку та шматок печінки своєї продати, але і це маму не врятує. Що б я не робила, все одно…

Та опускати руки – дурниця.

Повертатись додому до батька не хотілось. Я розуміла, що не зможу спокійно дивитись на розкішні меблі чи на ту мерзенну картину, за яку на аукціоні батько викинув шалені гроші. Або на мамину вазу, яку мені все одно не дадуть забрати і продати. Хоча і вона б не покрила ціну операції.

А ще є дурне усвідомлення, що мама могла б обрати гроші, а не мене. Гроші – і життя. Тоді, сім років тому, розлучаючись, тато подумав, що було б непогано притримати спадкоємицю біля себе. Тільки мама не погодилась. Зате відмовилась від половини спільно нажитого майна, аби лише донька лишилась поруч з нею, а не з…

Я хитнула головою, змушуючи себе про це не думати. Взагалі ні про що не думати. Крокувала містом, радіючи, що лікарня досить близько до центру, заходила до магазинів та перебирала одяг, сумки, туфлі, не збираючись нічого купувати. Грала роль багатої спадкоємиці, яка просто хоче розважитись. Мені нічого не подобалось, і своєю мовчазною відмовою я, напевне, заганяла продавців в ступор, але навіть не запам’ятала, до яких магазинів заходила. В пам’яті лишився тільки ювелірний, бо я мимоволі підраховувала, скільки б мені золота знадобилось, аби допомогти матері.

От тільки красти-то я не вміла.

Одумалась я лише тоді, коли місто, на кілька хвилин притихнувши, раптом вибухнуло шумом години пік. Тільки тоді я нарешті звернула увагу на годинник. О пів на восьму! За півгодини, якщо я все-таки зважусь, я повинна сидіти в ресторані «Саваж» та загравати з Олегом Лавровим… З чоловіком, якому незрозуміло що від мене треба. І з чоловіком, за якого батько з задоволенням видав би мене заміж. З чоловіком…

Що може мені допомогти.

Ця думка вдарила, наче струмом, і я зупинилась як вкопана посеред торгового центру, а вже за хвилину кинулась геть. Думка про те, що моє запізнення може коштувати мамі життя, підганяла, і я навіть не користувалась навігатором, якимось чином самостійно згадавши напрямок.

В «Саважі» я бувала кілька разів з батьком, тому дорогу пам’ятала добре, хоч і долала її машиною, а не пішки. Але, враховуючи затори, своїми ногами явно швидше.

Власне відображення у вітрині змусило сказати татові подумки «дякую» – о так, в цих туфлях та дорогому пальто я виглядатиму тут дуже доречною. Не те що в лікарні! Не знаю, що в голові у Олега, але поки що не можна, аби він мене в чомусь запідозрив…

Я так і пролетіла би через всю залу у «Саважі», якби не адміністратор біля входу, що миттю кинулась мені напереріз – бо ж не можна, щоб на територію ресторану такого рівня пробралась якась стороння. Невідомо ж, для чого я сюди прийшла. Раптом чиясь навіжена коханка, що хоче влаштувати скандал, чи просто якась божевільна?

– Добрий вечір, – професійно всміхнулась мені дівчина, нібито непомітно змірявши оцінюючим поглядом. – Вітаємо в ресторані «Саваж». Ви бронювали столик?

Могла б і не бронювати, бо в простий будній день в «Саважі» було майже порожньо, лише кілька табличок «заброньовано» на більш пізній час.

– Ні, – видихнула я та, взявши себе в руки, змогла-таки всміхнутись адміністраторці так, як повинна всміхатись донька мого батька. – На мене чекають. Олег Лавров.

Адміністраторка не дала собі розгубитись ані на мить. Ім’я Олега явно було їй знайомим, тому усмішка стала ще більш солодкою та ще менш щирою.

– Так, звісно, – підтвердила вона. – Пан Лавров вже тут, він попередив, що чекає на супутницю. Провести вас?

– Ну звісно, – фиркнула я. – Не стояти ж мені тут.

– Бажаєте лишити речі в гардеробі?

Я могла б.

– Ні, – озвалась я з гордістю англійської королеви, якій заборонено знімати пальто, якщо вона прийшла в ньому на світський захід. – І покваптесь.

Адміністраторка проігнорувала мій холодний тон і покликала когось, аби тимчасово зайняв її пост, а тоді впевнено рушила в напрямку сходів на другий поверх. Я закрокувала за нею, дивлячись лише вперед. Ті, хто озирається по сторонах і проявляє цікавість, завжди слабкі. Мені не цікаві. Я бувала тут багато разів. Я просто донька багатія, що прийшла на побачення.

От тільки, варто було мені підійти до потрібного столика, що знаходився в найбільш закритій частині ресторану, варто було лише побачити Олега, як ноги підкосились проти моєї волі. Я ледь не впала просто на чоловіка, коли він піднявся, аби мене привітати.

Лавров притримав мене, не даючи впасти, обійняв за талію, торкнувся губами щоки, немов ставлячи своє клеймо, а тоді швидким жестом відпустив адміністраторку геть. Я закрила очі, сподіваючись, що цей сором, напівпритомну мене в руках стороннього чоловіка, не побачить ніхто з батькових знайомих. Тобто, якщо йому докладуть, що я все-таки прийшла сюди на побачення з його діловим партнером, то буде просто чудово. От тільки якщо доповнять, що я ледь на підлогу не впала – мене чекають зайві підозри і неприємності. Батько обов’язково спитає, що ж я такого натворила, що на ногах не стою. Вживала щось?