Я прокинулась від гучного тріску та ледь не злетіла з ліжка. В нашому домі ніхто ніколи не шумів. Тато терпіти не міг різких звуків, він здригався, навіть якщо хтось просто шурхотів пакетом, і велів продовжувати справи після того, як він піде. То що ж це було?
Вибравшись з ліжка, я, втопаючи ногами в м’якому килимі, підійшла до вікна та відкрила штори. На вулиці було спокійно, звичайний не надто сонячний день. Біля воріт зовні стояв чийсь люксовий автомобіль, напевне, когось з ділових партнерів батька…
Знизу закричали. Жінка. Цікаво, чому не втручається охорона?
Дурні думки про те, що на нас напали, а знизу якийсь святий бандит вбиває мою мачуху, відпали самі собою. Під вікнами гуляв Федір, один з наших охоронців, сигналізація явно була вимкнена, а Вікі, моя чудова мачуха, могла розверещатись з будь-кого приводу. Галина Михайлівна погано вимила її улюблену тарілку, і тепер об її голову розбивають решту посуду? О, ну це схоже на татову називай-мене-Вікі-я-трошки-старша-за-тебе пасію, що якимось чином вмудрилась вискочити за мого батька заміж та стати законною хазяйкою в цьому домі. Ще минулого року вона намагалась набитись мені в подружки, дарма, що старша на шістнадцять років… Огидно.
Крик повторився. Забирайся? Це вона когось жене? Чи хоче, аби Галина Михайлівна втекла під градом з фарфорових чашок?
Ні, треба втрутитись.
Я висмикнула з шафи тоненький халатик, скептично оглянула себе в дзеркало – хто купив це картате чудо, Вікі? Халат ледь досягав середини стегна, прикриваючи піжамні шорти. Але нічого, охорона відвернеться, а мачуха переживе той факт, що мої ноги довші, ніж вона вся. Відьма…
Не варто гаяти час. Вікі часто не знала міри в своїх істериках. Годинник показував, що була восьма, і тато, напевне, кудись поїхав. При ньому вона б собі такого не дозволила.
Я вийшла на сходи. Звідти гучне «забирайся» було чути ще краще.
В руках Вікі тримала дорогезну вазу, ту, що тато придбав на якомусь аукціоні і подарував моїй мамі. І вона явно збиралась розбити її об голову тому, кого я навіть не замітила, доки бігла сходами вниз.
– Поклади вазу на місце! – вигукнула я, забуваючи про правила пристойності і про присутність чужинця. – І не смій бити мамині речі!
– Забирайся! – Вікі мене навіть не почула. Я застигла на останній сходинці, спостерігаючи за тим, як ваза, те, що ще нагадувало про маму в цьому домі, злітає у повітря та летить якраз в голову незнайомцю, що так розізлив мою неадекватну мачуху…
А тоді завмирає в повітрі.
– Ну що ж ви, Вікторіє, – м’який, оксамитовий голос незнайомця змусив мене буквально прирости до землі, – так впевнено розпоряджаєтесь речами своєї… – він витримав коротку паузу, – пасербиці?
Чоловік легко вирвав вазу з чіпких пальців Вікі, обігнув жінку та перетнув хол, аби поставити вазу на невелику полицю, де вона завжди стояла.
І зупинився навпроти мене. Глянув, не оцінюючи, ні, але мені все одно стало не по собі. Погляд був м’який, але немов проникав під шкіру, і я затримала дихання та закусила нижню губу. Чоловік у відповідь ледь помітно посміхнувся.
– Олеже, – голос Вікторії тремтів, – я наполегливо рекомендую тобі негайно покинути наш дім. І більше ніколи сюди не приходити. Стасю, проведи його і скажи охороні, щоб більше і на поріг не пускали!
Вікі вихором пролетіла повз мене. Я ніколи не бачила, аби вона так швидко рухалась…
Але мене це мало хвилювало. Я стояла в піжамі та тоненькому халатику, в дурних пухнастих капцях поруч з незнайомим чоловіком – здається, його звали Олег, – і відчувала себе дурепою, що ось-ось від хвилювання втратить свідомість. Цей герой, що врятував мамину вазу від мачухи, чомусь здався мені надзвичайно красивим, і я, забувши про правила пристойності, роздивлялась його обличчя у пошуку недоліків. Не уявляю, чому Віка так на нього відреагувала. Геть здуріла? Та й він значно вищий і за мене, і тим паче за Віку, сильний, з чудовою фігурою… Дорого вдягнений, і я собі уявляю, скільки коштує цей костюм.
Правильні риси обличчя, палючі чорні очі, стильна зачіска, густе темне волосся, широкі плечі…
– Доброго ранку, – витиснула я з себе привітання і протягнула руку. – Станіслава. А ви?..
– Олег, – представився чоловік, стискаючи мою долоню, і мене опалило несподіваним жаром. – Діловий партнер Дмитра Михайловича. Ви, я так розумію, його донька?
Я напружено кивнула, відчуваючи, як від слабкості тремтять ноги.
– Якщо ви діловий партнер мого батька, то чому моя мачуха намагалась розбити об вашу голову вазу? – спитала я. Прозвучало, певне, по-дурнмоу, але Олег всміхнувся, наче його розвеселило моє питання.
– О, – всміхнувся він. – Певне, тому, що це стерво – моя колишня дружина.
Моє серце, що й до того стукотіло, наче шалене, зараз пішло у піке.
Колишня дружина? Стервозна сіра Вікі – колишня дружина цього красеня? Ще й, певне, не він її кинув! Ні, що може бути в цій жінці такого, щоб вона притягувала до себе багатих успішних чоловіків? Справді відьма!
– Он як, – охриплим голосом промовила я, все ще відчуваючи на собі надто уважний, палючий, але при цьому безпристрасний погляд Олега.