Розділ 12_2

Ема завжди поводилась норовисто. Але коли вона була меншою, я все спирала на її вік. Хоча моя Ліля ніколи не вередувала, навіть маленькою. Але чим старшою Ема стає, тим більше нахабніє. Тепер вона дозволяє собі накричати на чужу людину, образити ровесників, а інколи я помічала, як вона зневажливо зверталась до Каті. 

Дитина виходить з-під контролю і якщо батьки нічого не робитимуть, буде лише гірше.

— Ти куди пішла? - нарешті я отямлююсь і біжу за дівчинкою. Наздоганяю її у вітальні. - Вдома нікого немає, ти спатимеш тут.

— Я не хочу тут залишатись. Я буду вдома сама. У своїй кімнаті.

— Ти нікуди не підеш, - ловлю її за лікоть.

— Я не зобов'язана вас слухатись. Ви мені ніхто.

— Помиляєшся, - напружено шиплю на неї. - Ти у моєму будинку. Під моїм наглядом. Я за тебе відповідаю, тому правила встановлюю тут я.

— Ні, - дивиться на мене збентеженими очима. Вона не звикла, що її ставлять на місце.

— Я можу змусити. І кашу зараз з’їси.

— Я пожаліюся татові.

— Скажеш, що я змусила тебе вечеряти? Будь ласка, - хмикаю.

Веду її назад до кухні. Ема пручається, але слабо. Напевно дійшло, що панькатись з нею я не буду. 

Саджу її назад на місце. Знову наливаю кашу, ставлю перед її похмурим обличчям. Вона сидить не рухаючись, лише озлоблено коситься на мене. Я стою, чекаю. Я можу стояти тут хоч цілий вечір, поки вона все не з'їсть.

— Дякую, мамо. Каша дуже смачна, - звертається до мене Ліля.

Я здивовано кліпаю. Весь час, поки я воювала з сусідською дитиною, моя Ліля сиділа тихо і їла кашу. Тарілка її чиста, а обличчя зашаріле та сите. 

— Будь ласка, доню, - відчуваю легку провину, через те, що витрачаю час на капризну Ему і зовсім забула про рідну дочку.

Підходжу до неї і цілую у маківку. Ліля усміхається та обіймає мене на талію. 

Краєм ока помічаю, як Ема бере ложку і зачерпує кашу на її кінчик. Підносить до губ і обережно куштує, наче їжа отруйна. Потім ще раз куштує, впевненіше. І зрештою зачерпує повну ложку і пхає собі у рота. 

Ось так краще. Емі подобається каша, просто вона навіть не знала цього.

Близько о десятій вкладаю дівчат спати і на диво без скандалів. Вони лягають у Лізине ліжечко валетом, сміючись та весело смикаючи ногами. Накриваю їх ковдрою, і перш ніж самій лягти спати, іду прибирати на кухні.

Зранку наступного дня я готую їм сніданок, смажу яєчню з сосисками. І вони без жодних нарікань все з'їдають. 

Дівчата ідуть гратися надвір, а я сідаю за машинку і починаю шити наступне замовлення. Це має бути вечірня сукня.

Працюю тривалий час, намагаюсь зробити основну роботу. І вже коли починає боліти спина, роблю перерву. 

Виходжу з майстерні і зупиняюсь у вітальні. Прислухаюсь. 

Дивно. Щось дуже тихо. А де це дівчата? Невже досі надворі?

Виходжу з будинку, обходжу його вздовж та поперек, але дівчат не знаходжу. 

У тут вперше серце тьохкає від хвилювання. 

Повертаюся у будинок, заглядаю у кожну кімнату.

Пусто.

Знову біжу у двір, бігаю по території, мов навіжена. 

Нікого.

Руки та ноги тремтять, а груди стискає сильна тривога, коли я розумію, що дівчатка зникли.

Як опиняюсь на дорозі навіть не усвідомлюю. Куди бігти, де їх шукати, не знаю. Хоч село в нас мале, але є декілька місць, де маленьким дівчаткам самим краще не бувати. З одного боку села ліс, де легко заблукати, з іншого — обміліла річка, яка легко затягне у в'язке болото. А ще є кар'єр, глибоке урвище, де колись добували пісок. 

Кручусь посеред дороги, ніяк не можу визначитись в яку сторону бігти.

А потім згадую вчорашню суперечку з Емою і з'являється надія, що вони просто вирішили піти до Еми додому.

Біжу стрімголов, задихаючись від холодного повітря. Ще й погода псується, можливо скоро буде дощ, судячи з чорних хмар, що насуваються. 

Зупиняюсь біля хвіртки сусідів, помітивши на дорозі машину Макара. А може вони пішли до нього? Спершу перевірю тут.

Будинок зачинений, а в садку нікого немає. І ніщо не підказує, що вони тут були.

— Емо, Лілю! - мій голос зривається від істерики.  

Що ж це таке? Як це могло статись? Дівчата ніколи нікуди не йшли не попередивши.

Вибігаю з подвір'я, гримаючи хвірткою. 

Макар вдома. Скоріш за все дівчата там. Інакше й бути не може.

Макара зустрічаю біля ганку. Він якраз вийшов з будинку з невеликим пакетом у руці.

— Привіт, - усміхається, крокує в мій бік. - А я якраз хотів до вас зайти. Я дещо Лілі купив.

— Прошу, скажи, що дівчата у тебе, - хриплю, задихаючись.

Здається я зараз втрачу свідомість.

— Їх в мене нема, я тільки що приїхав, - його обличчя миттю блідне. - Рито, що сталось? Де Ліля?

— Макаре, біда. Я загубила дівчат.