Розділ 11_2

Його слова звучать так мудро, що я навіть рота відкриваю з подиву. Він завжди був розумний та раціональний. І з роками ці якості нікуди не ділися. Навіть в особистих питаннях він завжди зібраний. Аж бісить. Бо я знову хочу кричати на нього та сваритися. Хочеться висловити все, що я про нього думаю. Про біль, який сидить всередині не один рік, і ніяк не може зникнути. Бо як би я не намагалася, я все одно маю до нього почуття. 

Я досі його кохаю.

— Що ти пропонуєш? - запитую обережно.

Якщо чесно, я не хочу з ним зв'язуватися, бо прийдеться бачитися часто. Але, як би я не заперечувала, допомога нам з Лілею правді потрібна.

— Ну, для початку і можу купувати Лілі все, що їй потрібно, - відповідає спокійно. - Одяг. Іграшки, може щось потрібно для майбутньої школи. Ти тільки скажи.

— Добре, - на його подив, досить швидко погоджуюся. 

— І ще одне, - на мить замовкає. - Якщо тобі треба у місто, подзвони мені. Я приїду на вихідні і завезу тебе.

— Це вже зайве, - швидко заперечую, мотаючи головою. - Я можу сама з цим справитись.

В його куртці раптом стає занадто спекотно. Тому я знімаю її і кладу на коліна. Пальцями стискаю тканину.

— Я серйозно, Рито, - голос його трохи стурбований. - Я не хочу, щоб ти ось так ходила полями. А попереду морози, зима. Це небезпечно для здоров'я.

— Обережно, Макаре, я можу подумати, що ти справді про мене турбуєшся, - намагаюся пожартувати і сміюсь нервово. 

Та він, здається, не розуміє цього, переводить на мене серйозний погляд. Щелепи міцно зціплені, брови насуплені, руки щосили стискають кермо, аж пальці біліють.

— А я хвилююся, - його голос руйнує мить тиші, що нависла над нами. - Завжди хвилювався.

Я важко ковтаю наступне звинувачення, що рветься з горла. Здається неможливим, щоб за стільки років Макар щось до мене відчував. Та й сцена у його кабінеті все одно не йде з голови. Хоч тепер вона трішки тріснула від сумнівів. Адже я не бачила обличчя чоловіка. А чи справді це був він, чи може Макар каже правду? 

Якщо його слова правдиві, то боліти буде вдвічі сильніше. Адже тоді означатиме, що я втекла від нього через дурість та непорозуміння. І позбавила його батьківства.

За вікном бачу перші будинки села. Машина сповільнюється і ми їдемо вузькими сільськими вулицями. 

Мовчимо, бо сказати нам більше нічого. Бо чим більше ми розмовляємо, тим більше реальність між нами здається іншою. Ніби ми знову зближуємося. Але це скоріш за все знову моя фантазія. 

Я вмію придумати те, чого нема.

Макар зупиняє машину біля моїх воріт. Дощ вже зупинився. Лише поодинокі краплі ще падають на лобове скло.

— Дякую за куртку, - протягую йому одяг.

— Будь ласка, - киває.

— І дякую за ляльку. Ліля у захваті.

— Це добре, що ти дозволила її залишити. Хоч і не відразу, - хмикає.

— Я щось вчора перенервувала, - червонію, згадавши свою поведінку. - Не варто було так поводитися. 

— Теж так думаю, - дорікає.

Я й сама знаю, що поводилася не найкращим чином. Але добре, що вистачило розуму швидко все виправити. Хоч, скоріш за все, моя дитина запам'ятає це надовго.

— Ліля вчора до тебе приходила? 

— Прибігала подякувати за ляльку. Вона в тебе вихована дівчинка, - усміхається.

— Так, я намагаюся навчити її гарних манер.

— У тебе це виходить.

Кілька разів кліпаю, не знаючи, що відповісти. Чути похвалу від Макара дивно, та водночас приємно. Від його слів тепліє в душі і росте впевненість, що я правильно виховую нашу дочку.

— Дякую, що підвіз, - кажу тихо.

Беру свою мокру куртку, пакети і відчиняю дверцята. 

— Немає за що, - відповідає, не відриваючи від мене очей. - І відразу випий щось гаряче, щоб не захворіти.

— Обов'язково, - мої губи самовільно розтягуються в усмішці.