Розділ 10_2

— Ви так швидко втекли, я взагалі нічого не зрозуміла, - говорить обережно подруга. - Що взагалі сталося?

— А Сергій твій не розповів? - запитую різкіше ніж хотіла.

Розповідати про сварку з Макаром дуже не хочеться. І якщо вона навіть вже все знає, то почне допитуватися чому ми сварилися. А відкривати карти про минуле я ще не готова. Хоч розумію, якщо Макар продовжить сюди часто їздити, правда неминуче спливе.

— Він нісенітницю якусь говорить, - фиркає Катя. - Каже, що ви з Макаром колись коханцями були. Ну це ж повна маячня.

— А й справді, - червонію і щоб не бовкнути зайвого, засовую пиріжок у рота. - Ох, дуже смачно, Катю. Лілю, тітка Катя пиріжків принесла!

Дочка вибігає з кімнати з новою лялькою у руках. Бере з тарілки декілька пиріжків і біжить назад. Катя уважно за нею спостерігає. Я мовчки жую, бо не знаю, що сказати.

— Макар подарував твоїй дочці дорогу ляльку, - промовляє, переводить на мене задуманий погляд. - Я знаю, що відбувається. Дарма ти відмовлялася брати подарунок. Я розумію, ти боїшся, що ти будеш йому винна. Але такі чоловіки просто так подарунками не розкидаються. І навряд чи він таким чином намагається добитись від тебе інтиму, - на цих слова я закашлююсь, ледь не давлюсь. - Ти подобаєшся Макару і через дитину він намагається завоювати твою прихильність. Чому ти опираєшся? Невже тобі не подобається наш новий сусід?

Я іду на кухню ухиляючись від відповіді. Треба чогось попити, бо такими розмовами Катя мене на той світ відправить. Знаходжу недопитий чай Лілі, роблю декілька ковтків. Ще раз прокашлююсь. Продовжую уникати погляду подруги.

— Катю, мені ніхто не потрібен, - кажу, зрозумівши, що вона продовжує чекати моєї відповіді.

— Ти могла хоча б спробувати.

— Не обговорюється, - продовжую більш холодно. - І дякую за пиріжки. Дуже смачні. У тебе талант до випічки. 

— Будь ласка, - усміхається. 

— Могла б передати Лілею, щоб самій не нести.

— А хіба Ліля приходила до нас? Як тільки ви пішли, я більше її не бачила.

Я знову ледь не давлюся пиріжком, але цього разу від щирого здивування.

То моя дочка не ходила до Еми. А де ж вона була, поки я навідувала Галину? Ще й збрехала мені. Це на неї не схоже.

Невже ходила до Макара? Але навіщо?

— А наш сусід ще вдома? - вирішую дізнатись.

Уважно спостерігаю за Катею, яка розпливається у задоволеній усмішці.

— Ти про Макара? Спізнилась, він вже поїхав. Невже все ж таки вирішила прислухатися до моїх порад?

— Навіть не надійся, - фиркаю і швидко переводжу тему. - Хочу попросити завтра залишити в тебе Лілю. Мені треба в місто.

— Гаразд, без проблем, - з легкістю погоджується. - Ти ж знаєш, я ніколи не проти. Я все одно цілими днями вдома. 

У сім'ї Каті завжди працював лише Сергій. І навіть зараз, коли Емі вже майже шість і наступного року вона піде до школи, Катя навіть не думає про роботу. Хоча навіщо їй працювати? Сергій дуже гарно заробляє. У них все є. 

Катя йде, а я нарешті повертаюсь до пошиття. Я не допитуюся Лілі, куди вона ходила. Але потім все одно маю намір дізнатися. Вона ще замаленька самостійно розгулювати, куди їй заманеться.

Наступного дня їду у місто. Купую ліки Галині, дещо собі додому, смаколиків дочці у вигляді цукерок. 

Та коли я вже збираюся їхати додому, виявляється, що автобуса у село не буде, хтось повідомив, що він поламався. Тому доїжджаю іншим автобусом до сусіднього села, а звідти три кілометри йду пішки.

Йти пішки не страшно, це вже не вперше, а от осінній холодний дощ, що застає мене посеред поля, це вже справжня катастрофа. Бо я одягнена у легку осінню курточку, котра промокає відразу, а парасольки з собою не взяла. 

Іду, опустивши голову. Дощ січе мені в обличчя, в руках тримаю невеличкі пакети, які зараз, здається, наче наповнені камінням. Пальці заніміли від холоду і зуби стукають.

І раптом позаду чую сигнал машини. Я не знаю, хто це їде, тому навіть не намагаюсь зупинити, просто відступаю обабіч дороги.

Сигнал повторюється, чим сильно мене дратує.

— Невже дороги мало? - кричу тремтячим голосом.

Обертаюсь і завмираю. Машина знайома, але не впевнена, що це він. Тому стою і не рухаюся, намагаюсь хоч щось розгледіти крізь залите водою переднє скло. 

З боку водія відчиняються дверцята і з машини виглядає Макар.

— Чому стоїш? Хочеш застудитися? Швидко сідай.

Його голос діє на мене миттєво. Зриваюсь з місця та підбігаю до машини. Він вже встиг відчинити для мене пасажирські дверцята. 

І за мить я опиняюся в теплому та сухому салоні.