Розділ 3.2

— Так, Рита часто її приводить, - тепер його тон стає трішки дратівливим. - Вона її немає з ким залишити, от і наша Ема мусить з нею спілкуватись. Бідна дівчинка, скажу чесно. Нічого не має, нічого не бачить. Як прийде, то голодними очима заглядає нашій Емі у рота, коли та їсть якийсь смаколик. Не розумію, навіщо народжувати дитину, якщо не можеш прогодувати.

— А її батько? Чому він не забезпечує її? Він що не працює? - запитую затамувавши погляд.

— Немає у неї батька, - легко відповідає, підвищивши голос, наче говорить про якусь сенсацію. Він спирається на спинку лавки і важко зітхає, демонструючи цим ще більше зневажливе ставлення до сусідки. А я весь напружуюсь, почувши його слова. - Рита сама живе. Навіть не знаю, чи взагалі була одружена, - хмикає, закочує очі. - Молоденькою дівчиною поїхала у столицю працювати, і дуже скоро повернулась. Потім виявилось, що вона вагітна. Тоді ще її мати жила, трішки допомагала, як народилась дитина. Але Тоня хворіла і померла три роки тому. Інсульт, - тут він трохи понижує голос, показуючи повагу до мертвої, опускає погляд на стіл. Але ненадовго. - Від тоді Рита живе сама. Як живе? Виживає. Дитина росте, а все таке дороге. Сам знаєш, як це буває. А у тебе є діти, Макаре? 

Запитання поставлене недоречно та несподівано. Я декілька разів розгублено кліпаю, перш ніж відповісти. Мене важко вибити з рівноваги, але Сергію вдалося.

— Немає, - звучить якось невпевнено.

Після почутого я вже не знаю, що думати. Якщо Сергій говорить правду, то виходить, Рита втекла від мене вагітною?

Тоді я взагалі нічого не розумію. Навіщо вона пішла від мене? Чому не сказала про свій стан?

Несвідомо беру ведмедика і стискаю так сильно, що під пальцями скрипить тканина. 

Можливо, це не моя дитина, тому вона промовчала. Від цієї думки неприємно шкрябає у грудях. Всі ці роки я пам'ятав Риту як милу і хорошу дівчину. Чесну та вірну. Не хотілося б руйнувати спогади здогадками. 

— Щасливчик, - пробивається крізь шум у вухах голос Сергія. Він наче настирлива муха заважає думати та дратує. - Маєш спокій і ніхто не тягне постійно гроші. Діти дуже дорого коштують. Якби я знав, то почекав ще років п'ять...

Я його не слухаю. Помітивши на спинці ведмедика світлу волосину, я чітко фокусую на ній погляд. У дочки Сергія волосся темне, у дружини теж. Тому скоріш за все волосина може належати Лілі. 

Вагаюсь перш ніж підчепити волосину занімілими пальцями. Тоненька світла ниточка, яка може бути доказом. 

Підтвердить, або спростує батьківство. І тоді сумнівів не буде. І тоді не доведеться кожного разу запитувати себе, чи вона моя, щоразу, коли дівчинка пробігатиме повз ворота мого нового будинку.

Всовую волосину у кишеню піджака і різко підводжусь.

— Пробач, але в мене є термінові справи.

— Але... ми ж нічого не обговорили, - запинається Сергій, дивиться на мене здивовано.

— Пізніше поговоримо. Я подзвоню, коли буду вільний. І дякую за каву, - киваю на повну майже на зачеплену чашку. Сухо прощаюсь. - До побачення.

Виходжу з альтанки і прямую до хвіртки. Сергій поспішає за мною, ще намагається щось говорити, але я повністю його ігнорую. Він не настільки приємна людина, щоб бути з ним люб'язним, а лицемірним я не вмію бути. Часто ця риса мені шкодить, зате я не збираю навколо себе непотрібних людей.

Розблоковую авто, хапаюсь за ручку, але не відчиняю дверцята. Щось мене змушує оглянутись. Там далі по вулиці живе Рита. Вона зараз так близько, лише якихось декілька сотень метрів. Я можу прямо зараз піти до неї і вимагати, щоб вона сказала правду.

Та навряд чи вона це зробить. Якщо вона не сказала про свій стан шість років тому, то й зараз не зізнається. 

Треба діяти розумніше. Спочатку матиму стовідсоткові докази, а потім прийду до неї за поясненнями. 

Якщо дівчинка справді моя, навіть не уявляю, що робитиму далі. Лише від однієї думки, що Ліля моя дочка, мій звичний світ починає тріщати по швах. 

Постоявши ще декілька хвилин, сідаю в авто. Беру телефон і набираю помічницю. Декілька гудків і вона відповідає:

— Так, Макаре Івановичу.

— Юля, знайди мені найнадійнішу клініку, де можна зробити тест ДНК і скинь адресу, - кажу, і чую, що мій голос ледь помітно тремтить.

На тому кінці секундна тиша.

— А для чого? - нарешті отямлюється.

— Просто виконуй, - відповідаю командним тоном.

Помічниця вибачається і обіцяє через декілька хвилин все зробити. А я відкидаю голову на спинку сидіння і прикриваю очі. Рука самовільно засовується у кишеню, де лежить волосина дівчинки з великими блакитними очима.