Розділ 3.1

Макар.

— Пропоную почати з опалення, - говорить Сергій, попиваючи каву. - Воно застаріле у твоєму будинку. А враховуючи сьогоденні реалії, треба щось альтернативне. Можна поставити сонячні панелі на декілька кіловат. Якщо, звичайно, фінанси дозволяють.

— Гроші не проблема, - кажу стримано, поглядаючи на ведмедика у моїх руках. До кави я навіть не доторкнувся, нічого в горло не лізе. - А от часу замало. Зима близько, а в будинку забагато проблем. Не знаю, чи встигнемо.

— Розраховуй на мене, - очі Сергія загоряються азартом. - Я зі своїми хлопцями все зробимо. До першого грудня будинок буде придатний для життя. Будемо працювати понаднормово, лиш би встигнути. 

Він замовкає, а я поринаю у власні думки.

Не віриться, що я зустрів її саме тут. У глухому селі, за сотню кілометрів від столиці. 

Стільки років пройшло. Я довго намагався її знайти, але зачепитись не було за кого. У столиці друзів вона не мала, а за родичів я нічого не знав. 

Коли вона зникла, був шокований. Так, напередодні ми посварились. Але хіба це повід ось просто так зникати, не сказавши ні слова. Хоч би написала повідомлення, що кидає мене. А ні, просто пішла. 

Спочатку я був у розпачі. Потім довго злився. І в якусь мить просто прийняв ситуацію. Змирився. Намагався жити далі. 

— Ти справді збираєшся жити в цьому будинку? Чи він буде як дача? - запитання Сергія змушує мене повернутись у реальність.  

Декілька разів кліпаю і фокусую погляд на його загорілому від сонця обличчі. Сергій занадто говірливий і це інколи дратує. Він занадто підлесливий, намагається втертись у довіру, щоб отримати бажаний об'єм роботи. Розуміє, що в мене грошей багато і він може гарно заробити. 

Я не жадний, заплачу гарно, а от товаришувати з ним не зобов'язаний, не зважаючи на те, що ми тепер сусіди. 

— Буде видно, - кажу сухо. - Завжди хотів приватний будинок у тихому місці. Інколи хочеться відпочити від людей та від міста.

— Ти зробив правильний вибір, - широко усміхається. Від сонця у нього навіть губи потріскали. - Наше село хоч і маленьке, але в нас затишно. Будинки у непоганому стані, тому їх скуповують останнім часом. Я б ніколи в місто не переїхав, мені тут добре.

— Навіть заради дітей? - запитую примружуючись, і стискаю ведмедика сильніше. 

Перед очима спливає світловолоса дівчинка. 

Ліля. 

У неї гарне ім'я.

— А що діти? - округлює очі Сергій. - Хіба моїй Емі тут погано? Вона має все, що забажає. Живе своє найкраще життя.

Наче почувши своє ім'я, в альтанку забігає Ема з лялькою у руках. Вона тулиться до батька, поклавши ляльку на лавку і з-під лоба дивиться на мене. В її очах недовіра та настороженість. 

А от Ліля дивилась на мене з цікавістю.

Я потираю підборіддя і нарешті куштую свою каву. Вона вже майже вистигла, але все одно п'ю, бо щось раптом у горлі пересохло. 

Дочка Сергія має гарний одяг і в неї пухкенькі щоки, на відмінну від Лілі. Вона худенька і я помітив, наскільки старе у неї взуття. 

Невже Рита живе у скруті? Що ж за чоловік у неї такий, що змушує своїх дівчат виживати?

Руки самовільно стискаються у кулаки, і я ховаю їх під стіл, щоб Сергій не бачив. Зі мною Рита мала усе, я дарував їй дорогі подарунки і намагався задовільнити її забаганки. Хоч вона ніколи багато не просила. Чому вона вирішила втекти від мене і тепер живе у злиднях? Невже я настільки був огидний їй?

— Тату, коли ти зладнаєш мою ляльку? - насуплено запитує дівчинка.

— Потім. Ти не бачиш, що в мене важлива розмова? - трохи роздратовано відповідає Сергій. Він відсовує її від себе, наче непотрібну річ. - Катю, забери малу! Вона заважає мені працювати!

За секунду в альтанку вбігає Катя, перепрошує, хапає дочку на руки і виносить, не зважаючи на те, що дівчинка протестує. Я дивлюсь їй у слід, відчуваючи неприємний осад від цієї сцени. 

— І багато має друзів твоя дочка? - запитую наче просто так, хоч маю мету дізнатись більше про їхніх сусідів.

— На жаль, дітей залишилось дуже мало. Багато повиїжджали за кордон. Але ми не їдемо, залишаємось на рідній землі. Тут наше місце, - говорить з пихою.

Він гордиться своїм рішенням, але чи справді це його воля? Чи він просто не зміг виїхати?

— А ця дівчинка, ваша сусідка? - запитую нетерпляче. - Я помітив, вони гарно товаришують.