Розділ 1

— Кажуть, зима буде важкою, - скрипучим голосом промовляє Галина.

Вона сидить у старому м'якому кріслі, оббивка якого вже вицвіла та протерлась місцями. Жінка схилила голову набік, спершись на широку спинку, а погляд її задумано блукає у вікні.

— Кожного року так кажуть, - відповідаю, присівши поруч з нею на дерев'яну табуретку.

Закочую рукав її плетеної кофти вище ліктя, затягую на руку манжету та тісно затягую. Мембрану статоскопа всовую під край манжета. 

— І нехай, - змахує вільною рукою, переводить помутнілі від катаракти очі на мене. - А ми все одно повинні готуватись. Он того року морози були нестерпні. Ледь перезимували.

— Ви маєте рацію, - киваю. - Мені опалення обійшлось у два рази дорожче. Ледь викрутилась.  

— Тобі важко, - в її голосі з'являється жалість. - У тебе ще й маленька дитина. І сама. Нікому тобі допомогти.

— Я вже звикла, - вичавлюю посмішку. Не люблю, коли мене жаліють, в такі моменти я почуваюсь слабкою. - А тепер помовчіть трішки. Я зміряю вам тиск.

Галина знову відвертається до вікна, а я вставляю у вуха оливи статоскопа та активно натискаю на грушку, щоб набрати у манжет повітря. Гучний стукіт серця заглушує все навколо і я уважно стежу за стрілкою манометра, яка повільно опускається.

— Сто вісімдесят на сто, - повідомляю Галині, вийнявши статоскоп з вух. Відстібаю манжету та кладу тонометр на невеличкий столик, що стоїть біля крісла. - У вас є пігулки для тиску? Треба випити.

— Ще є декілька, - коситься на столик на якому стоїть картонна коробка, а в ній купа пластинок з пігулками. - Вже треба поповнити запас. Подай, будь ласка.

Я підводжусь, схиляюсь над коробкою, швидко поглядом знаходжу потрібні пігулки. Я так часто буваю у Галини, що вже знаю весь асортимент її ліків. Жінка похилого віку, живе сама, от я й приходжу по сусідству.

— Я, коли поїду у район, обов'язково вам куплю, - подаю їй пігулку та склянку води.

Галина бере склянку тремтячою рукою, всовує пігулку крізь сухі потріскані губи, та запитає водою. А потім віддає склянку назад мені.

— Дякую тобі, Маргарито. Навіть не знаю, що б я без тебе робила, - видихає пригнічено і в її очах з'являються сльози. - Одна залишилась на цілому світі. Усіх пережила. І ніяк не можу дожити віку. Ще й сусідів майже не залишилось.

— Не кажіть так, ви ще довго житимете, - присідаю на стілець і беру її за руку. Пальці її шершаві та холодні. - Та й сусідів у нас вже більше. Он як почали скуповувати будинки міські жителі після тогорічної зими.

— Бо власний будинок це не квартира у багатоповерхівці, де можуть за одну мить вимкнути світло та тепло, - враз її голос стає впевнений та серйозний. Як заходить мова про нових мешканців, вона на очах оживає та забуває про близьку смерть. - Он ми з тобою майже не відчули лихої зими. Власна пічка і обігріє і нагодує. А світло можна й на батарейках вчепити.

— Це справді так, - усміхаюсь. - Моя Ліля так полюбила сидіти біля пічки, що відірвати її звідти неможливо було.

— У тебе золота дитина, - на обличчі старої з'являється радість. - Чому ти її сьогодні не взяла з собою? Я так люблю з нею поговорити. 

— Я її залишила у Каті. Ема їй показувала нову ляльку і Ліля так нею захопилась, нікуди не хотіла йти.

— Ема теж гарна дівчинка, - киває Галина. - Але батьки її занадто розпещують. Купують їй все, що вона захоче. Це не добре. Виросте, нічого не цінуватиме. 

— Вони хочуть дати їй те, чого не мали вони, - стаю на захист ледь не єдиної молодої сім'ї, що живе на нашій вулиці. - І чому б не купити, якщо Сергій гарно заробляє.

— Це їхні справи, - фиркає роздратовано. – Нехай роблять, що хочуть.

Галина завжди різко закриває тему, якщо розмова йде не так, як вона хоче. Літня жінка. Інколи вона буває нестерпною, інколи вередливою, а інколи настільки лагідною, що навіть дивно. 

Я підводжусь, кладу тонометр у сумку та замикаю блискавку. 

— Я вже піду. Лілю треба забрати від сусідів, та й маю деякі справи. А вам якщо щось потрібно буде, дзвоніть.

— Дякую тобі, Маргарито, - зітхає Галина. - Ти мене постійно виручаєш. Заходи частіше і наступного разу приводь донечку. Я вже скучила за її теревенями.

— Добре, - киваю. - Не проводжайте мене. Посидіть ще трішки.

Іду до виходу і як тільки відчиняю скрипучі двері, як під ноги шмигає щось руде. Кіт вигинається дугою, потершись до моєї ноги, а потім стрімголов біжить до господарки.

— Ваш Мурчик прийшов, - оглядаюсь.

— Нехай буде, - сміється Галина. Кіт скаче їй на коліна, а вона його гладить. Миттю кімнатою розноситься монотонне мурчання. - Цей кабанчик гарно мене гріє в зимові холодні вечори. Лежить на ногах, поки не потерпнуть.

— Гарну компанію маєте.

— Це точно.

Виходжу з хати і акуратно зачиняю двері, щосили притиснувши їх до варцабів. В іншому випадку вони відкриються і Галині прийдеться зайвий раз вставати. Йду до хвіртки, а під ногами шелестить перше опале листя. Треба буде якогось дня прийти і замести подвір'я. 

Вже осінь. Навіть не віриться. Надворі приємно тепло, сонце світить ще досить високо, але вже відчувається той відповідний запах у повітрі, що віщує зміну пори. 

Я люблю осінь. І перша причина це тому, що в цю пору народилась моя донечка. І хоч вона не була запланованою дитиною і вагітність для мене була шоковою новиною. Та оглядаючись назад, зараз дивуюсь, як я могла стільки хвилюватись. Лілю я люблю понад усе на світі. Вона єдина, що дає стимул до життя. 

Галина живе через чотири хати від мене. Але дійшовши до своїх зелених воріт, я минаю їх і прямую далі. 

Катя живе з іншого боку від мене. Її паркан видно ще здалека. Її чоловік майстер на всі руки і навибудовував такого, що усі жителі села, що тут ще залишились, заздрять їй білою заздрістю. 

Я не заздрю. Мене ніколи не приваблювали багатства. Може тому я зараз сама, а не живу у місті з чоловіком у розкішній квартирі.