Сонце обпікає вилиці, але я не ховаю обличчя. Навпаки, мружусь, дозволяючи світлу торкатися шкіри. Воно трохи болить після всього, що ми пережили, але я дозволяю промінчикам пробиватися крізь повіки. Можливо, це єдина терапія, яка ще працює.

Я сиджу на лавці у парку неподалік шпиталю. Від мене досі пахне ліками, бинтами й тишею. Така тиша завжди приходить після крику. Іноді вона страшніша за сам біль.

У голові рій думок. Надто голосний, надто нав’язливий. Я намагаюся не слухати, не занурюватися, не шукати відповідей. Бо знаю: варто лише одному питанню прорости, і мене накриє з головою.

А що, якби тоді…

Я не встигаю закінчити думку, бо щось торкається мого черевика. Я опускаю очі: білий м’яч із синіми зірками лежить біля моїх ніг. За ним біжить хлопчик. Років чотирьох, може й менше. Кучеряве волосся вибивається з-під кепки, великі блакитні очі надто знайомі. Він дивиться на мене з такою чистотою, що мені хочеться затулити обличчя руками.

Підіймаю м’яч, нахиляючись повільно, ніби кожен рух дається мені через силу. Простягаю його хлопчикові, і він, усміхаючись, бере його з моїх рук. Його пальці торкаються моїх. Гарячі. Живі.

— Дякую, — шепоче, а потім, не чекаючи, махає рукою й біжить назад до своїх батьків, що сидять на сусідній лавці.

Я залишаюсь одна. Але серце… ніби розірвали навпіл.

Дихаю уривчасто. Болить не рана, не спина, не свіжа рубцева тканина. Болить те, що ніколи не загоїться.

Кілька років тому мені сказали, що я більше не зможу мати дітей. Холодно, чітко, без зайвих слів.

— Операція була складна, — мовила лікарка, не підводячи погляду. — Але ми зробили все можливе. Ви сильна, міс Слейтер. Життя – найцінніше.

Життя…

Я тоді подякувала. Механічно. А потім мовчала три доби. Просто лежала, дивлячись у стелю, згадуючи.

Минуле прийшло у всій своїй жорстокості. Я не дала шансу новому життю. Відмовилася. Була впевнена, що це правильно. Я ж офіцер. Я маю служити. Я не маю права ламати кар’єру заради…

Заради чого?

Заради кого?

Я тоді втекла не лише від дитини, я втекла від Метью. Від нашого майбутнього. Від єдиної нитки, яка могла пов’язати нас назавжди.

А тепер?

Тепер я б віддала все, щоб повернути час назад. Я б залишилася. Я б берегла. Я б берегла малюка так, як зараз бережу його тінь у своїй пам’яті.

Я думаю, яким він міг би бути. Або вона. З очима, як у Метью. З вдачею, як у мене. Можливо, теж неслухняна. Можливо, така, що бігала б за м’ячем у сонячному парку, а я сиділа б поруч із книжкою, спостерігаючи.

А ми з Метью – разом…

Сльози зрадливо стікають щоками. Не тому, що я слабка. А тому, що надто довго тримала в собі.

Я обіймаю себе руками, мов намагаючись утримати всередині частинку того тепла, яке промайнуло в моїй уяві.

Цей хлопчик… він навіть не уявляє, що його м’яч, мов удар у саме серце. Що його посмішка, мов прощення, якого я не заслуговую.

Я б усе віддала.

Навіть своє військове звання. Навіть роки служби. Навіть частинку себе. Щоб тільки обійняти своє дитя. Пригорнути до грудей. Відчути, як воно спить у мене на руках.

Я заплющую очі. Глибоко вдихаю.

Маю бути сильною. Я маю жити далі. Але тепер з іншими пріоритетами. З іншим поглядом. Я вже не та, якою була тоді.

Я знаю, що Метью ще не прийняв остаточного рішення. Знаю, що він думає про нас. Про місію. Про вибір.

А я вже його зробила.

Я більше не піду на війну.

Бо я вже втратила все, що можна було втратити. І якщо ще щось залишилося, я хочу його зберегти. Навіть якщо це просто ранкова кава з ним. Навіть якщо це наші мовчазні погляди з одного ліжка. Навіть якщо це другий шанс.

Я більше не втрачатиму.

P.S. На правах реклами попрошу вас підписатися, обіцяю, що попереду багато новинок❤️