У палаті пахне ліками, свіжістю й ним.
Я прокидаюся першою. Тиша ранку ще не розсіяна кроками медсестри чи гудінням візка з обідами. Є тільки ми. Один подих на двох. Одне серце: його, що стукає десь під моєю долонею. Його грудна клітка підіймається, опускається, підіймається знову. І я знаю: Метью тут. Живий. Поруч.
Ми поселилися в одній палаті. Лікарі бурчали, лаялися, казали, що це не дозволено, що в нас різні типи поранень, що кожному потрібен окремий догляд. Але ми просто дивились на них і мовчки знову лягали разом. На одне ліжко. Під одні простирадла. Нам вистачало місця, бо ми навчилися стискатися до розміру тепла.
Перші дні ми просто мовчали.
Я тримала Метью за руку, слухала, як він дихає. Іноді цілувала в плече, в щоку, в лінію щелепи. Ледь-ледь, мов боялась стерти цим дотиком його реальність. Він відповідав так само, легко, обережно. Ніби ми знову вчилися одне одного. Ніби ми більше не мали права на помилку.
Слова… вони були, але не звучали вголос. Ми мовчали про минуле, про ту ніч, коли пішли. Про дзвінок, якого я не зробила. Про його тишу у відповідь. Про всі наші принципи, що стали гострими, як зброя, й поранили не ворога, а нас самих.
Але мовчання було теплим. Не відстороненим, не байдужим. Воно було простором, де можна було дихати.
Я лежу на його грудях, слухаю серце: воно б'ється ритмом, знайомим ще з тієї ночі, коли ми вперше заснули вдвох, без бронежилетів, без страху. У мене ще болить нога, в нього – плече. Ми обережно рухаємось, наче ті, хто вже пережив усе і більше не боїться болю, тільки втрати.
Я думаю про майбутнє.
Не раз, не двічі, а щохвилини. Про нашу війну, про зброю, що стала продовженням рук. Про те, ким я була для світу, і ким він був для мене. Про те, чи можу залишити поле бою. Зняти форму. Вперше в житті вибрати не війну, а спокій.
Себе.
Його.
Чи зможу я?
Я повертаю голову до нього. Метью ще спить. Його обличчя спокійне, ледь втомлене. Уві сні він стискає мої пальці. Немов інстинктом. Як той, хто більше ніколи не хоче відпустити.
І мені стає страшно.
Бо якщо я знову піду, він більше не витримає. І я теж. Але залишитися означає відмовитися від частини себе. Від служби. Від місій, що стали життям. Від битв, у яких я рятувала інших, ризикуючи собою. Я віддавала цій справі все. І частину нашого кохання теж.
Чи можу я віддати ще більше?
— Ти не спиш, — раптом чую його хриплий голос.
Метью не відкриває очей. Просто говорить.
— Ні, — шепочу. — Думаю.
— Про що?
Я не одразу відповідаю. Тоді нахиляюся й кладу лоб до його скроні. Торкаюся його, щоб він відчув відповідь ще до слів.
— Про нас, — кажу тихо. — Про те, чи в нас є шанс. І що потрібно зробити, щоб він був.
Метью відкриває очі. Дивиться на мене серйозно. Його пальці ковзають по моїй щоці.
— Ти завжди бігла, Олів.
Я посміхаюсь. Болісно. Правда ріже.
— Бо інакше не вмію.
— Можна навчитись, — каже він. — Залишитись – теж вибір.
Вдихаю. Болить. Бо я знаю, що це правда. Метью не просить. Не тисне. Просто дивиться так, як дивився колись, коли я ще вірила, що зможу тримати в руках і любов, і зброю. А потім втратила обидві.
— Я боюся, — зізнаюся.
— Я теж, — відповідає. — Але ми живі. І, може, вперше маємо шанс не втратити одне одного.
Я схиляюся до нього ближче. Цілую в куточок рота. Несміливо. Майже з трепетом.
— А якщо я не зможу змінитися?
Метью торкається мого серця. Долонею, щиро.
— Тоді я залишусь поруч. Навіть якщо доведеться бігти за тобою ціле життя.
Сльози знову підступають. Я обіймаю його й притискаюся всім тілом. Обережно. Але з надією.
#46 в Детектив/Трилер
#6 в Бойовик
#820 в Любовні романи
#194 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 30.04.2025