Розділ 13

Крижаний потік води вдарив у груди, як вибух. Я зойкнув і різко втягнув повітря, наче щойно виринув із-під льоду.

Очі розплющилися самі собою, рефлекс виживання. Світ переді мною – темний, вологий, смердючий сирістю та страхом. І чужими голосами.

Я прив’язаний. Міцно. Руки за спиною. Ноги до ніжок металевого стільця, який хитається на бетонній підлозі.

Навколо шестеро.

Всі озброєні.

П’ятий із мачете, яке чомусь крутить у руці, наче це просто паличка.

Тільки один говорить англійською.

— Ти прокинувся, — каже він з фальшивою посмішкою. — Добре. Ми хвилювались.

Смішно. Він хвилювався.

Я мовчу. Дихаю глибоко, рівно, наскільки це можливо в мокрому одязі, з пульсівним болем у плечі й розбитою губою. В голові стукає барабаном, чи то від удару, чи то від страху за неї.

Олівія.

— Де вона? — питаю хрипло.

Мене не чують. Або вдають, що не чують.

Чоловік, що знає англійську, худорлявий, бородатий, підходить ближче. У руках планшет. На екрані – супутникові знімки.

— Ми знаємо, що ти командир. Знаємо, що був на зв’язку з миротворчим штабом.

 — Я мовчу.

— Де штаб? — питає. І перекладає щось іншим, ті кивають.

— У тебе є вибір, — додає він. — Ми можемо просто поговорити. Або… — його погляд зупиняється на мачете в руках іншого.

Я знову мовчу. Не тому, що не хочу говорити. А тому, що не можу.

Бо зараз у мене в голові тільки одна думка: Де вона?

Олівія. Моя божевільна, вперта, нескорена Олівія.

— Ми знаємо, що ти її чоловік. Колишній. Але… у вас ще є щось, так?

Він дивиться мені в очі.  Я зиркаю прямо. Не кліпаючи.

— Якщо вона жива, — кажу крізь зуби, — ти ще маєш шанс залишити це місце на своїх ногах.

Він сміється, перекладаючи фразу. Ті регочуть. Один плює мені під ноги.

Я не реагую. Я – камінь.  Стіна, як завжди.

— У тебе обличчя солдата, — каже перекладач. — Але очі зраджують. Ти боїшся.

 — Я боюся тільки одного, — кажу. — Що вона зараз не поруч.

— Тоді дай нам те, що хочемо. Координати штабу.

Він підходить ближче. Торкається пальцями мого плеча. Натискає. Біль стріляє під лопатку, рана, яку я намагався ігнорувати. Вони знають, де бити.

— Що буде, якщо вона жива, але поруч з іншими… хлопцями? — каже тихо. — Якщо вона вже не твоя?

Я гарчу. Тихо, хрипко, наче тварина. Бо ніщо так не розриває, як образ її пораненої, кинутої, самотньої.

Нахиляю голову, щоб уникнути погляду. Але в душі – вогонь. Він цього не бачить. Але я бачу. У своїй пам’яті.

Олівія в крові. Її обличчя, коли вона тягнула мене під вогнем. Її руки на моїх плечах. Її шепіт: "Не смій помирати".  Я бачив тоді в її очах усе, що хотів знати. Вона ще моя. Назавжди.

І я її знайду. Навіть якщо доведеться пройти через усіх цих тварюк.

— Ні? — перепитує той. — Не будеш говорити?

Я плюю йому під ноги. Влучно. Мокра слина з червоною смужкою крові.

— Ти зробив свій вибір, — каже. І махає іншим.

Вони підходять.

Перший удар під ребра. Другий  по плечу.  Я падаю разом зі стільцем. Удар об підлогу вибиває повітря.  Хтось наступає на мою руку, хтось сміється.

А я все ще думаю тільки про неї.

Тримайся, Олів. Якщо ти жива, я прийду. Навіть якщо це останнє, що я зроблю.

У вухах дзвенить.  Очі злипаються.

В останній момент я чую:

 — Приведіть жінку. Можливо, з нею буде простіше.