Метью не рухався.

Він лежав на боці, обличчям до стіни, і здавався таким спокійним. Наче спав. Наче йому було байдуже, що тут бетонна пастка, що довкола  тиша перед бурею, і що я поряд, вмираю з кожною хвилиною. Вмираю, бо не знаю, чи він ще дихає.

Я повільно перевернулася до нього, прикусивши губу, аби не застогнати, нога пульсувала, ребра горіли. Але все це було ніщо в порівнянні з тим страхом, що вже давно жив у моїх грудях. Страхом за нього.

Тремтячими пальцями я торкнулась його щоки. Гаряча. Надто гаряча.

— Метью... — тихо покликала. — Почуй мене…

Він не реагував. Навіть не здригнувся.

Я перебрала пасмо його мокрого від поту волосся назад, як колись, коли ми засинали разом після місії, і я милувалась ним, поки він дихав поруч. Я завжди рахувала його вдихи. Бо тільки вони тримали мене на плаву. І зараз... Я не чула жодного.

— Ні, ні, ні, — прошепотіла, підсовуючись ближче, попри біль. Притиснулась до нього всім тілом. — Не смій… Ти не маєш права просто отак мовчати, Метью. Почуй мене. Відкрий очі. Поглянь на мене…

Його плече було липке від крові, просоченої крізь марлю, що ми тоді наклали. Вона вже давно перестала зупиняти щось. Він палав. Як вогонь.

Я пригорнулась щокою до його скроні, вбираючи його тепло, ніби це могло щось змінити.

— Я кохаю тебе, — шепнула. — Чуєш? Завжди кохала.. Всі ці чортові роки. Кожну мить. Кожну ніч. Навіть коли ненавиділа. Навіть коли злилася, проклинала, била подушку, уявляючи, що це ти... я все одно тебе любила.

Сльози котились по щоках, беззвучні, важкі. Я втирала їх у його шкіру.

— Пробач мені, — прошепотіла. — За все. За те, що не змогла втримати нас. За те, що не зупинилася, коли ти просив. Що не берегла себе, не берегла тебе… Не берегла нашого малюка…

Мені здалося, що на мить його пальці здригнулись. А може, то було моє божевілля. Моє бажання, щоб він був ще зі мною. Щоб не полишав мене тут. Знову.

Я поцілувала його у маківку, ніжно, як колись, у ті ночі, коли ми лягали після бою і тримали одне одного, мов щит від усього світу.

— Повернись до мене… — шепнула я йому у вухо. — Я більше не витримаю без тебе.

А потім я почула це.

Кроки.

Глухі, важкі. Лунали за дверима, і від кожного звук мій живіт стискався в жменю. Ні. Ні, тільки не зараз. Тільки не він.

Я підвелась навколішки, притискаючи Метью до грудей. Він важко дихав. Занадто важко.

Двері скреготнули. Метал протер вуха, ніби скальпель по серцю. Я затулила собою Метью, коли побачила їх: троє. В балаклавах. Озброєні.

— Не чіпайте його! — вигукнула. — Ви хочете мене, то беріть! Але не чіпайте його, прошу!

Вони мовчали. Як завжди. Безжальні, механічні, мов тіні.

Один із них нахилився, схопив Метью за здорове плече.

— Ні! — закричала я, б’ючи його по руці. — Не смійте! Не забирайте його!

Я впилась пальцями в тіло Метью, намагаючись утримати його в обіймах. Але мене відтягнули, грубо, як іграшку, що заважає.

— Віддайте його мені! — кричала я. — Ви не розумієте! Він… він не витримає! Він... він мій!

Вони тягнули його через поріг. Його тіло безвільно похитнулось, голова впала на груди. І я заверещала. З усієї сили. Так, як ще ніколи не кричала в житті.

— Метью!!! Вернись! Вернись до мене! Чуєш мене?! Ти обіцяв! Ти… Ти завжди повертався! Не залишай мене!

Я била кулаками в метал, коли двері зачинились. Кричала. Молилась. Просила.

— Віддайте його мені… будь ласка…

Але відповіді не було. Лише порожнеча. І моє серце, розірване, як стара форма після місії.

Я залишилась на підлозі. Одна.  І молилася, щоб він десь там… дихав.

Бо якщо ні, я цього не переживу.

Не вдруге.