Розділ 6

Світ хитається, наче ми посеред шторму.  І я  тримаюсь за уламки свідомості, поки вона поруч.

Олівія дихає важко. Я чую, як хрипить її подих.  Занадто повільний. Занадто глибокий. Кожна хвилина, яку ми проводимо тут, — ще один цвях у труну. І я не дозволю цьому статися.

— У чоботі, — прошепотів я, зібравши останні сили. — Зліва. Є ніж.

Вона здригається, ворушиться, стискає щелепи, бо кожен рух — це, чорт забирай, пекло. Але її пальці, криваві, подряпані, знаходять мою ногу.

— Не рухайся, — каже. Голос глухий, розбитий, але впертий.

Я не рухаюсь. Але дивлюсь на Олівію. В очах – вогонь. Її завжди було важко зламати. Навіть зараз, коли ми обоє ледве дихаємо.

— Олів, — хриплю, — якщо я втрачу свідомість…

— Не втрачай, — перебиває. — Метью, тільки не зараз.

Вона знаходить ніж. Руки тремтять. Витягує. Маленький, складний. Але наш єдиний шанс.

 Кілька секунд і лезо стикається з моїми мотузками. Я чую хрускіт.  Одне зап’ястя вільне.

Я беру ніж із її рук. Пальці Олівії тремтять, але вона не зупиняється. Сідає, хоч їй боляче. Я бачу це по виразу її обличчя, кожен м’яз напружений. Але вона поряд.

— Тепер ти, — кажу.

Ми повільно, наче в сповільненій зйомці, звільняємо її.  Пальці стираються до крові. Ніж ковзає. Але через кілька довгих хвилин ми сидимо поруч. Обоє вільні. Обоє ледь на ногах.

— Якби не твоя параноїдальна звичка ховати зброю навіть у шкарпетки…

— Не смійся, — відповідаю. — Ти сама мені це прищепила.

Олівія всміхається крізь біль. І я ловлю себе на думці, що готовий знову прожити всі ці роки… тільки щоб знову побачити цю усмішку.

Ми на підлозі. В темній, смердючій кімнаті. Залиті кров’ю, потом, спогадами. І мовчанням, яке говорить більше, ніж будь-які слова. 

— Пам’ятаєш, як ми планували будинок на узбережжі? — раптом питає Олівія.

Я дивлюсь на неї.

 — Ти хотіла великі вікна і синій дах.

 — А ти хотів басейн, хоча не вмів плавати.

— Хотів навчитися. Для тебе.

 — І для дитини, — додає вона. Тихо. Так, що серце стискається.

Ми мовчимо.

 Це ім’я, яке не встигло з’явитися. Це життя, якого ми не встигли прожити.

— Я іноді думаю, як би він виглядав, — кажу.

Олівія підіймає на мене очі. І я бачу сльози, які вона не може собі дозволити.

— Я бачила його в снах. Часом… здається, ніби він мені сниться частіше, ніж ти.

— А мені сниться, як ти йдеш від мене. Знову. І знову.

 — Бо я йшла, — прошепотіла вона.

— Бо я не зупинив, — відповідаю.

Вона торкається моєї руки. Її пальці холодні, але дотик пекучий.

— Ми загубили одне одного тоді, коли мали триматися найближче.

— Ми зламалися, Олів.

 — Можливо, — каже. — Але не назавжди.

Її чоло торкається мого плеча.  Я не знаю, скільки часу ми просто сидимо так.  Просто дихаємо. Просто живі.

— Як ти тримаєшся? — питає вона.

— На межі. Але я тут.

— Добре, бо я не зможу винести, якщо втечу знову без тебе.

— І я не зможу, якщо залишу тебе.

Я повертаю голову. Олівія так близько. Так небезпечно близько.  Її очі зустрічаються з моїми. І я відчуваю,  як усе в мені напружується.

Ми не торкаємось губами. Ми не говоримо. Але щось між нами – дихає, пульсує, живе.

— Якщо ми виберемось, — кажу, — я не знаю, що буде далі.

 — Я теж, — відповідає вона. — Але я знаю, що більше не хочу жити, наче тебе немає.

— Я й не жив. Я просто існував. Без тебе.

Її долоня лягає на мою. І в цій тиші, в цьому безглуздому полоні, я відчуваю більше, ніж відчував за всі роки розлуки.

Ми все ще тут. Все ще разом.

І, чорт забирай, якщо світ дасть нам шанс, ми більше його не втратимо.