Розділ 4

Я прокинулася від власного стогону. Спочатку тихого, потім зірваного. Біль пронизував усе тіло: ребра, ногу, шию. Особливо литку, наче мене шматували живцем.

Спробувала поворухнутися, мотузка врізалась у зап’ястя. Зв’язана. Знову.

Сухе повітря. Кам’яна підлога під щокою. І щось липке на скроні – кров?

 Я не знала, де я.

 І головне, чи сама я?

— …Олів…?

Я здригнулася. Серце стиснулось і вистрибнуло кудись угору.

— Олівія… ти тут?

Це був він.  Його голос. Глухий, хрипкий, поранений, але живий.

— Метью… — видихнула я, не вірячи.

— Ти… жива?

— Так… — прошепотіла. — А ти?

— Було б дивно, якби я відповідав із потойбіччя, — його голос на мить потеплішав. — Чуєш мене добре?

— Я чую. Але нічого не бачу. Пов’язка.

— У мене теж. Може, якщо… якщо підповзеш ближче?

Я спробувала поворухнутись, зойк вирвався сам. Все тіло протестувало. Нога пульсувала, наче там билося ще одне, вороже, серце. Але я все одно повзла. Сантиметр за сантиметром. До нього. Як завжди. Як колись. 

— Не спіши, — почувся його шепіт. — Ти поранена.

— Як і ти.

— Я радий, що ти жартуєш.

— Це не жарт. Це факт.

І тоді я відчула його. Спершу  запах. Суміш крові, поту, пилу й чогось рідного. Потім його коліно. Його лікоть. Його плече.

 Ми торкнулись одне одного тілами, обережно, на дотик, на дихання.

— Дозволь… — прошепотів Метью, і я нахилилась ближче, даючи йому доступ до пов’язки.

Його зв’язані руки, на диво, змогли знайти вузол. Йому знадобилось кілька хвилин. Я чула, як він зціплює зуби, як риплять мотузки під напругою. А потім — легкість. Світ повернувся, хоч і змазаний, у тріщинах.

Обличчя Метью першим постало переді мною, в крові, синцях, очі зав’язані, губи потріскані. Але він був живий. І він дивився на мене так, як колись. З тією ж самою нескінченною… мовчанкою в погляді.

— Твоя черга, — хрипко сказав він. — Зніми мені.

Я опустилась нижче, намацала вузол на його потилиці. Мої пальці тремтіли. Сльози заливали повіки, не від болю, від полегшення. Метью живий. Він говорить. І він поруч.

Здавалося, кожен рух, як молитва.

Коли тканина спала, Метью повільно розплющив очі й зустрів мій погляд.  Ми не говорили. Не треба було.

Його чоло торкнулось мого. Тепле. Рідне.

Ми сиділи, зчеплені лобами, мов притиснуті один до одного ланцюгом болю і довіри. Тиша між нами – не порожнеча, а повна до країв.  Я відчула, як його дихання торкається моїх щік. Як його пальці, зв’язані, тремтять у моїх.

— Я думав… що втратив тебе, — нарешті прошепотів він.

— А я боялась за тебе, — відповіла я. — Не за себе. Ні на секунду.

— Завжди була вперта, — хрипко всміхнувся.

— Завжди був тим, хто приходив, коли світ руйнувався.

— Може, досить вже таких зустрічей, га? — голос став м’яким.

— А може… це єдине, що в нас залишилося?

Пауза.

— Не кажи так.

Його чоло знову натиснуло трохи сильніше на моє, ніби Метью хотів передати мені частину своєї сили. Або забрати мій біль.

Я заплющила очі. Просто… побути так ще трохи.

Його тепло було реальнішим за все, що я пережила останні дні. Реальнішим за місце, в якому ми опинились. За кров на моїй нозі. За страх у грудях.

Ніхто не прийшов. Ще ні.  Навколо – бетон, затхлість, слабке світло від лампи десь за ґратами. Але я була з ним.

І в той момент  цього було досить.

Я не знала, що буде далі.

Не знала, чи виберемось.

Але поки Метью поруч,  я не здамся. І, здається, він теж.