Розділ 2

Пекло – це не вогонь.

Це не вибухи.

Пекло – це бачити, як ті, кого ти любиш, йдуть під кулі, і знати, що ти нічого не можеш вдіяти.

Метью рвався вперед, ніби йому було замало смертей. В його рухах не було жодного сумніву, лише цілеспрямована злість і досвід. Його голос лунав у рації чітко, різко, віддаючи накази, і хлопці слухались, бо знали – цей командир витягне їх навіть із могили, якщо треба.

Я трималась на відстані, прикриваючи фланг, відстежуючи переміщення бойовиків, що просочувались з обох боків, наче чорна вода. Ми вже двічі міняли позиції, бо ворогів виявилось більше, ніж очікували. Або хтось злив координати.

І все ж ми тримались. Разом.

— Зліва! Троє! — вигукнула я в рацію й відразу відкрила вогонь.

Двоє впали. Третій ковзнув за укриття.

Метью на мить глянув у мій бік, кивнув і побіг уперед: просто під шквальний вогонь. Я заклякла на мить. Його спина, мов мішень. Його ім’я рвалося з грудей, але я проковтнула його. Не можна відривати. Він знав, що робив.

А потім усе сталося надто швидко.

Короткий свист. Постріл. Вибух. Крик.

— МЕТЬЮ!

Я побігла, навіть не перевіривши, чи не залишилось ворогів на фланзі. Земля під ногами здригалася. Дим затягнув усе навколо. Серце билося, як скажене.

Я побачила його. Він лежав на боці, притискаючи руку до грудей. Кров просочувалась між пальцями. Шия напружена, очі відкриті, але затуманені.

— Чорт, ні, ні, ні, тільки не ти, — я впала поруч, смикаючи аптечку, навіть не пам’ятаючи, як вона опинилась у моїх руках. — Не смій навіть думати здатися, чуєш?!

— Ти кричиш… — видихнув він криво. — Значить… я ще живий.

— Замовкни! — просичала я, тиснучи на рану. — Ти жартуєш, коли з тебе тече, наче з відра? Куля пройшла наскрізь, праве плече. Не зачепила артерії. Пощастило.

— Завжди… щастить, коли ти поряд, — прошепотів Метью.

Я зненавиділа, як в мені щось здригнулося. Сльози обпікали очі, але я трималася. Руки тремтіли, але я не припиняла працювати. Перев’язка. Адреналін. Ще секунда  і я побачила, як тінь з’явилась за його спиною.

Без жодного слова я піднялась і вистрілила. Один раз. Потім другий. Тіло нападника впало беззвучно.

Метью глянув на мене. Його очі були такими ж, як і тоді… в ту останню ніч, яку ми провели разом.

— Ти тільки що врятувала мене, — сказав він, вже хрипло. — Ми квити?

— Ми ніколи не були квитами, — прошепотіла я.

І не знала, що маю на увазі. За всі ночі без нього? За всі дні, коли я боялась, що він загине на черговому завданні? За всі ті рази, коли я переконувала себе, що вже не люблю?

Але зараз, коли Метью стікав кров’ю мені на руки, я знала. 

Люблю.

Ще і як.

— Я тебе витягну, — сказала, нахилившись до нього. — Навіть якщо доведеться винести на собі.

— Це… звучить збудливо, — він посміхнувся, але очі його вже злипались.

— НЕ СМІЙ ЗАКРИВАТИ ОЧІ!

Його рука торкнулась моєї щоки. Така тепла. Така рідна.

— Я завжди знав… що ти не даси мені померти.

Я прикусила губу, стримуючи крик.

— Тільки спробуй померти, Метью, — прошепотіла, — я сама витягну тебе з могили та вб’ю ще раз. Вже особисто.

Його пальці ледь стиснули мої.

— Саме тому я тебе і кохав.

А потім він знепритомнів.

І я вперше за багато років відчула справжній страх. Не той, що приходить із кулями чи вибухами. А той, що рве тебе зсередини. Той, що не відпускає.

Страх втратити людину, яка досі твоя.

Навіть якщо світ розвалився між вами.