Пролог

Двері влітають у стіну з металевим скреготом. Глухий стукіт чобіт, крик: «Чисто!», — постріли десь зовні, і дула автоматів, спрямовані просто мені в обличчя.

Я не здригаюся.

Не кліпаю.

Не ховаюся.

Мене вже не здивує смерть.

Нас було четверо: двоє моїх людей – поранений перекладач і медик, зневоднені, виснажені. Третя – волонтерка, юна, майже дівчинка, яка досі тремтіла при кожному звуці. І я. Зв’язана, але з головою, що ще трималася високо. Трималася, хоч ноги вже не слухались.

Руки зв’язані за спиною, губи сухі від тиші. Я бачу, як один зі спецпризначенців кидається до мене, і раптом усе в мені стискається. Його рух надто знайомий.  Його очі  надто близькі. Його голос ніби куля між ребер:

— Куди ти знову, чорт забирай, влізла, Олів?

Світ зупинився. Постріли згасли, дихання втратило ритм. Це не могло бути правдою. Але я впізнала той голос. Голос, який роками кликав мене вночі у снах. Голос, який свого часу змусив мене вірити, що навіть після війни буває мир.

Я ледве встигаю вдихнути.

Це не може бути він.

Не зараз. Не тут. Не… Метью.

Він тягнеться до мене, розрізає мотузку, що натирає зап'ястя, і дотик його руки – мов удар струмом. Я згинаю пальці, щоб повернути відчуття. Але вони вже палають. Від нього. Від пам’яті. Від того, ким ми були… і ким уже не є.

— Підіймайся, потрібно йти, — його голос жорсткий, уривчастий, як завжди перед боєм. Метью у броні, в пилу, але пахне тим самим: м’ятою і порохом. — Олівія, я не жартую. Рухайся!

— Ні, — відповідаю. Голос тріщить, але не тремтить. — Моя команда ще тут. Я не піду без них. Я маю закінчити місію.

Метью хапає мене за плече. Його очі блимають гнівом і болем. Зморшки стали глибшими, щетина сивішою, але очі залишились ті самі: крижано-сині, як того дня, коли він покидав наш дім, не сказавши жодного слова.

 — Це тобі не кіно, Олівіє. Це реальність. Тут стріляють на ураження. Якщо ти не підеш, то загинеш. І знову мені доведеться тебе витягувати. Тільки, можливо, вже не буде з чого.

— Ти не маєш права віддавати мені накази! — гаркаю. — Ти мені більше ніхто, Метью.

— Я – єдиний, хто зараз витягує тебе з цього пекла! 

І тоді…  На секунду  повітря зависає.  Погляди зустрічаються. І все, що між нами було, кричить у цій тиші.

Наші ночі. Наші рани. Наші поцілунки в піску перед штурмом. Тест із двома смужками. І маленьке сердечко, яке ми більше не чуємо. Розрив. Документи. Холодний підпис. І мільйон слів, які ми так і не сказали.

Я бачу, як його рука тремтить. Метью хоче торкнутися мого обличчя. Але не може. Бо ми вже не «ми».

— Я не дам тобі померти. Знову, — шепоче він. — Я не витримаю вдруге, Олів…

Ми завмерли. Дихання обох збилося. Між нами – спогади. Обпалені, гіркі, солодкі. Його губи колись торкали моїх... Його руки, що зараз тримають мій лікоть, колись торкались моєї шкіри вночі, коли я прокидалася від кошмарів.

Ми були більше, ніж просто командою. Ми були всесвітом, що розлетівся

— Тоді довірся мені. І прикрий. Я ще не закінчила.

Ми вриваємось у бій. Разом. Як колись.

Це не просто битва. Це реванш за все, що ми втратили.

Але я вже знаю, цього разу вогонь не лише зовні. Він у моїх грудях.

І має його ім’я.

Вітаю, любі читачі, на сторінках моєї книги❤️

Тому підтримайте її сердечком та коментарем, а мене підпискою❤️