Глава 21

Розмова з Юрієм стала для мене останньою краплею. Я не могла заснути майже до ранку і весь час думала, як краще вчинити. ЕКЗ було моєю останньою надією, але тепер мені доведеться поговорити з лікарем і повідомити, що гени Найденка моїй дитині не дістануться. Ні природним, ні будь-яким іншим шляхом. Доводити щось чоловіку я не стала, просто не бачила в цьому сенсу. Хай тішить себе ілюзіями! Як психологиня я б сказала, що тут ще можна врятувати шлюб, але як обманута дружина – ні. Я не могла його пробачити та й не помітила особливого каяття, крім спроби все зам’яти.

Найкраще, що я могла в такому разі зробити – зателефонувати своїй лікарці і домовилась про зустріч, щоб поставити в цій історії крапку. Я так і зробила, при чому негайно, щоб як кажуть французи “з’їсти жабу з самого ранку”. Інакше я могла б просто передумати, хоча тепер з важким серцем переступила поріг клініки. Це кожного разу було боляче, як вперше – бачити всі ті стенди з фотографіями новонароджених та щасливих матусь.

– Вітаю, сідайте! – моя лікарка як завжди навіювала бадьорим тоном надію. – У нас позапланова зустріч, вам є що мені повідомити?
– Якби, – моя посмішка вийшла сумною – Але на диво я вже не сподіваюсь!
– І марно! – вона вирівнялась та поклала ручку, якою робила записи. Тепер наші очі зустрілися і здається, Валентина Павлівна мене гіпнотизувала. – В моїй практиці було всяке, одна пара стала батьками через двадцять один рік спроб, коли вже жоден метод не допомагав. Уявляєте? Батько прилетів сюди з квітами у свої п’ятдесят та стрибав як молодий сайгак. Здоровий хлопчик і це не поодинокий випадок.
– Пропонуєте почекати до п’ятидесяти?
– Зовсім ні, але складати руки не слід точно. То що вам привело?

Я не знала, як почати, тому довго підбирала слова. Про розлучення і про те, що Юрій більше не може бути кандидатом для батька.

– Це остаточне рішення? – Валентина Павлівна зробилася серйозною.
– На жаль, так. Мій чоловік втомився жити в режими “овуляція – ліжко – нуль результату”. Думаю, ми будуватимемо життя окремо одне від одного.

Лікарка зітхнула, але її розгубленість тривала недовго. Вона увімкнула якусь програму і досить довго щось продивлялася, поки нарешті заговорила зі мною.

– Ну що ж, буває й так, це життя. В такому разі можу запропонувати вам іншого анонімного донора, До речі, це можливо, дасть навіть кращі результати.
– Думаєте? Хіба у нас з чоловіком була якась несумісність?

Валентина Павлівна похитала головою.

– Є такі речі, яка наука поки не може пояснити. Я не стверджую нічого подібного, але й не можу заперечити, то ми спробуємо?
– Мені треба подумати.
– Ну що ж… в такому разі мій телефон у вас є, але прошу вас. не впадайте у відчай, особливо зараз. Ваш нервовий стан може завадити навіть якщо ми зробимо все ідеально!

Вона ще щось казала, а я вже майже не слухала, бо рішення якось спало на думку саме. Новий донор, ще одна спроба з усіма цими пачками гормонів для стимуляції, болючими процедурами. Я більше цього не хотіла, може тому, що раптом подумала про інше. Юра в чомусь мав рацію, що як “старий добрий спосіб” дійсно спрацює краще? Тільки не з ним…

Я згадала сильне невтомне тіло Лісовського, його низький спокійний голос, почуття гумору, уважність, розум… Здуріти, та я могла б скласти цілий список його переваг перед моїм чоловіком! І перед незнайомими донорами, які тільки й мали що відповідний вік та гарні аналізи.

Це був крок відчаю, інакше я б його не назвала, але не тільки. Мене справді тягнуло до Марка, бо з ним я відчула ту крапельку щастя, про яку майже забула. Він став би ідеальним батьком – не в плані чоловіка, з яким ми виховували б малюка, а в сенсі можливості подарувати мені дитину.

Обтяжувати його небажаним батьківством я не збиралася, а якщо все вийде навіть і натякати б не стала. В разі чого можна просто поїхати, обрати інше місце та ростити сина самій. Більше не пускати в своє життя жодного зрадника!

Всі ці роздуми не просто схвилювали мене. Я почувалася наче злодійка, що планує пограбувати банк та водночас боїться, що її зловить поліція. Ідеальною актрисою я ніколи не здавалася і аж ніяк не була певна, що Марка вийде обвести кругом пальця, але спробувати вартувало.

Як тільки я опинилася на вулиці, то одразу дістала телефон і погортала контакти. Десь тут ховалися М. Л. і я швидко, поки не передумала набрала номер.

Марк відповів майже одразу, навіть і трьох гудків не довелося чекати.

– Настю? Який приємний сюрприз!

Від його голосу у мене по тілу пробігла хвиля тепла, чого я аж ніяк не очікувала. Ми ж бачились тільки вчора, невже я встигла скучити?

– Хоч хтось радий моєму дзвінку… – слова зірвалися самі, хоча я хотіла сказати зовсім інше.
– Щось сталося?
– Ні… я тут просто подумала, пропозиція зустрітися ще в силі? Якщо були плани на вечір, та і скажи, нічого змінювати не треба.
– Пізно, – Марк розсміявся. – Будьте послідовною, пані Найденко, раз вже ти наважилась сказати мені “так” і зустрітися, то не будемо вигадувати якихось перешкод. В мене вільний вечір, тому тепер просто скажи, куди б ти хотіла піти.
– Куди завгодно, крім японського ресторану!
– Матиму на увазі! Тоді може в “Колізей”? Там точно немає нічого східного в меню і взагалі затишне місце.

Я не мала гадки, про який ресторан мова, бо ніколи там не була, але погодилась, не роздумуючи.

– Добре. Під’їду о шостій, так буде зручно?
– Якщо не хочеш щоб тебе підвезла моя карета – згоден. Я чекатиму.