Глава 15

Люда прибрала папку з сусіднього стільця і я сіла на своє місце, хоча краще провалилася б крізь землю. Єдине, що було гарного – Марку і тут не зрадила здатність зберігати спокій. Він відповів на моє привітання абсолютно рівним голосом, жодна рисочка обличчя не змінилася, не те що покер фейс, здавалося, він бачить мене вперше На жаль, про себе я цього сказати аж ніяк не могла. Половину того, про що говорили на зборах я сприймала як зовнішній шум, а на нового директора взагалі не дивилася.

Лише коли зібрання підійшло до кінця, Марк наче між іншим назвав моє прізвище.

– Зайдіть до мене, будь ласка, в мене є декілька запитань.
– Гаразд… – пробелькотіла я, а сама перезирнулася з Людою.

Та знизала плечима, але мені здалося, що подружка ледь стримує самовдоволену посмішку. Знайшла чому радіти! Коли ми останніми виходили я прошипіла їй майже на вухо:

– Без коментарів, я тебе благаю!
– Мовчу! – вона притулила пальці до губ, але тепер посміхалася вже відкрито. – Не панікуй, люба, подумай краще, що це доля! Хто б міг подумати…
– Ага, прекрасна доля! Думаєш Лісовський мене тепер тут триматиме? Навіщо йому такий компромат?

Люда зупинилася просто посеред коридору і подивилась на мене як на божевільну.

– Ти здуріла? Для чого йому тебе звільняти? Не бачила, як він всі збори на тебе дивився?
– Ні, не бачила! Мені не до того було.
– Як кіт на сметану, – Люда не церемонилася з алегоріями.
– Ще краще! Все, йди працюй, дякую, заспокоїла як справжня подруга.

Я повернула до свого кабінету, але не одразу попала ключем у замочну скважину. Добре хоч перша клієнтка повинна прийти через двадцять хвилин, не буде ж мене новий керівник затримувати? Я одним духом випила склянку холодної води, подивилась на своє бліде обличчя у дзеркало і кинула на стілець сумку. Чому бути, того не минувати і чим раніше я це переживу, тим краще!

Це був самий яскравий приклад того, чому на роботі не треба крутити романи. Навіть ті, що на одну ніч після корпоративу. Потім не знаєш, як поводитись, як тримати дистанцію і що взагалі робити далі. Дуже гарний урок, над яким я так замислилася, що ледь не налетіла на Олега. Зазвичай цей мій колега не бейкався коридорами, у нього завжди черга під дверима стояла, але сьогодні мені не пощастило.

– Анастасіє, що таке? – він вхопив мене за плечі. – Так поспішаєте до мене?
– Ні, Олеже, в мене інший маршрут, – довелося йому підіграти і відповісти на задоволену посмішку.
— Ааа, – простягнув хірург. – Точно, я й забув! Нова мітла, як то кажуть, по-новому мете. Потрібні свої люди. Сподіваюсь нас всіх завтра не звільнять!
– Вам це точно не загрожує!

Не знаю, чи Олег кидав свої натяги навмисно, чи така в нього була манера спілкування – підвищувати власну цінність за рахунок інших. У всякому разі я хотіла закінчити нашу бесіду якнайшвидше, поки власні сумніви не з’їли остаточно.

– Що правда то правда! Інакше жінки візьмуть клініку штурмом. Але раптом що… в мене знайдеться місце помічниці, вже якось домовлюся з Лісовським!

Він зареготав та наче випадково схопив мене за руку. Пальці були вологі і схожі на сосиски, просто жах! Я подумала про те, що це ще одне випробування для нещасних жінок, які хочуть стати красунями – терпіти його дотики.

– Буду мати на увазі, – я не одразу знайшлася, що відповісти. – Побіжу, бо дійсно звільнять.

Я нарешті здихалася цього липкого типа і він поплив далі, я – просто до кабінету Лісовського. Постукала одразу, поки ще залишки мужності мене не залишили, але серце, здається, калатало ще голосніше.

– Ви викликали? – я не впізнала власний голос. В кабінеті були ми самі і на мене нахлинули дуже невчасні спогади.

Марк кивнув та показав на стілець навпроти директорського стола. Я перехопила його погляд. Трясця, які ж нього очі! Я одразу не помітила, що вони не просто карі, а з медовими сонячними промінчиками, тільки сьогодні вони були холодні, як і його діловий тон.

– Так. Просив зайти, добрий ранок, Настю.

Я розгубилася. Якось не в’язалися між собою байдужа манера говорити і звернення на ім’я. Я промовчала, бо вже віталася, і тепер чекала, що такого він хоче від мене почути.

– У тебе все гаразд? Нічого не сталося? – голос у нього пом’якшав.
– Начебто ні… Все нормально.
– Добре, – він раптом наче себе опанував, випростався і поліз в шухляду. – Я вигадував, як це повернути, бо ти дещо забула.

Я ледь стримала нервовий сміх. Чомусь на згадку спали тільки історії про забуті трусики, хоча свої я точно не залишала!

– Ось, – він нарешті знайшов те, про що йшлось і поклав на стіл.

Мою сережку. Точніше навіть не мою, а бабусину, бо сережки вона подарувала мені на шістнадцять років. Я була певна, що загубила одну десь в “Арсеналі” і тепер по-справжньому зраділа.

– Ось де вона була, – я потягнулася до прикраси. – Дякую, для мене це цінна річ!
– Я здогадався. Спадок? У моєї бабці були схожі.
– Вона теж була козачка? – якось непомітно я забула, де сиджу і з ким розмовляю, наче попала під вплив Лісовського. – Моя так… І вона казала, що це оберіг.

Я потягнулася за срібним напівмісяцем, але Марк спіймав мене за руку. Обличчя у нього миттєво змінилося, бо на моїй шкірі проступали сліди синців, які залишив Найденко.