Глава 4.1

– На пана Лісовського точно тут багато хто слинку вже пустив, он наша Зоя так просто тане, наче морозиво! Може ти закинеш вудку? – видала Люда з ентузіазмом. 

– Ти зараз подумала, що сказала? 

– А що таке? – як ні в чому не бувало заявила подруга – Я ж не пропоную їхати з ним в готель, поспілкуєшся, потанцюєш, компліменти послухаєш. Впевнена, у такого язик добре підвішений. Не будеш сидіти і перевіряти, чи не прислав тобі Найденко повідомлення. 

Нагадування про Юрія відгукнулося болем. Повідомлення? Він не збирався писати, бо зараз був з Поліною. Навіть не спробував переді мною виправдатися, отже, все для себе вже вирішив. Або прийняв моє рішення, бо я обіцяла подати на розлучення.

– Кажеш, обручка… – я зняла кільце з пальця. – Може в когось і мерзне, а комусь заважає. 

Нічого кращого, ніж кинути прикрасу в келих я не придумала. 

– Ти зовсім здуріла? – подруга потягнулася до кришталю, щоб врятувати обручку, а я перекинула ще одну чарку та взяла шматочок лайма з сіллю. 

– Сходжу до вбиральні, треба попудрити носик. 

– З тобою піти? – Люда явно хвилювалася, але я похитала головою.

Хвилина самотності – це те, що мені зараз було конче потрібно, але не встигла я пройти й половину шляху, як мене зупинив наш колега. Олега дуже цінував директор, бо для компанії це була курка, що несе золоті яйця. Пластичний хірург, до якого черга на півроку наперед. 

– Може потанцюємо? – очі у нього вже блищали після застілля. 

– Іншим разом, – він ніколи мені не подобався, бо поводився не просто зверхньо, а інколи взагалі нахабно. 

– Та кинь! Ми ж тут всі свої, можна розслабитися, я теж дружину вдома лишив. Хоча, вона звикла.

– До чого? – мені зовсім не подобався цей початок розмови.

– До того, що у такого деміурга оточення – гарні жінки. Точніше ті, які стають гарними. До речі… – він навіть не подумав понизити голос. – Тобі можу запропонувати блефаропластику і губи можна трохи збільшити. Ну і груди, у нас зараз є нові імпланти, від натуральних не відрізниш! Зроблю знижку за рахунок фірми.

Він оскаблився, дуже собою задоволений, але такого нахабства я точно не очікувала. Кров кинулася в обличчя, навіть не одразу знайшла, що відповісти. 

– Вибач, Олеже, але мене це не цікавить. 

– А шкода! – він випростався. – За пластикою майбутнє! Всі хочуть залишатися вічно молодими, а жінки і поготів! 

Це вже було занадто, наче він розмовляв з жінкою передпенсійного віку, яка забажала знову виглядати на тридцять. Я відступила на крок назад і наштовхнулася на когось невидимого. Міцні руки впіймали мене за плечі, всього на мить, але я раптом відчула те, над чим завжди сміялася. Ту саму “кам’яну стіну”, за яку можна сховатися від подібних до Олега людей. Я повернула голову і зніяковіла ще більше, бо побачила поруч Марка.

– Не погоджусь з вами, – в розмову раптом втрутився мій рятівник. – Пластика дійсно здатна творити дива з зовнішністю, якщо є якісь вади. Але сама по собі ще нікого не зробила гарним, скоріше черговим клоном. 

– Не очікував, то ви за натуральне старіння? Чи за так звану природну красу? – витріщився на нього Олег.

– Я за унікальність. Коли бачиш в натовпі обличчя і не можеш потім забути. 

Тепер Марк перевів на мене погляд і я відчула, як на мить з-під ніг пішла земля.