Глава 4

– Думала, ти взагалі не прийдеш! 

В залі “Арсеналу” всі вже були у зборі і моя подруга відсунула для мене пустий стілець. Музика в залі ненав’язлива, але достатня для того, щоб ніхто особливо не прислухався до чужих розмов. Хоч щось. Я без сил опустилася поруч і одразу потягнулася за мінералкою. 

– Потім розповім, –  спробувала посміхнутися Людмилі, але вийшла кисла фізіономія.

Наче мене оточували люди, яких я добре знала, але почувалася чомусь ніяково. Може, тому що ніколи не любила подібні заходи, які задумувались, аби всі почувалися однією командою. Зближувались, так би мовити, у неформальній обстановці. На жаль, мій власний досвід з цього приводу залишився не найкращим, ще на першій роботі бачила, куди заводять ці “приколи нашого містечка”. 

– Ясно, – подруга уважно на мене подивилась.  – Дай угадаю. Посварилася таки з Найденком, бо його світлість не захотіли скласти компанію? 

– Щось таке.

В мене не було ні сил, ні бажання зараз вдаватись в подробиці. Замість відповіді поклала на тарілку кілька канапе з гуакамоле, та наповнила чарку. Десь раніше читала, що це ідеальна компанія для текіли. Саме те, що зараз треба – пекуче та солоне, як мій душевний стан. 

– Це вже серйозно, ти точно в нормі? Вперше бачу, що ти п’єш щось міцніше за сік. 

– Треба ж колись починати! – горло обпекло, зате миттєво відступило противне внутрішнє тремтіння.

У Люди явно були на це заперечення, але що вона казала, я прослухала, бо впіймала на собі аж надто зацікавлений погляд. Цей містер “Ікс” сидів досить далеко, але просто з’їдав мене очима. В мені миттєво увімкнувся професійний “детектор”. Привабливий. Правильні риси спокійного обличчя, розслаблена поза. Явно почувався тут комфортно, як риба у воді.

– А це хто? – я схилилася до подружки, бо було цікаво, кому так пощастило з чоловіком.  

– Теж помітила? – Люда багатозначно повела бровою. 

– Просто нова персона, цікаво, – виправдалися я. Він випитого трохи паморочилось в голові, може через це і язик трохи розв’язався.  

– Не тільки тобі цікаво, – в голосі Люди промайнуло розуміння. – Я теж звернула увагу, навіть у боса спитала. Це Марк Лісовський, з іншого нашого філіалу. Чому його запросили – гадки не маю, може щоб було з ким записувати на корпоративі компромат? 

– Припини! 

Я відвела очі, бо неввічливо було роздивлятись незнайому людину, але Люда вже явно теж була у гарному настрої. Вона вкинула в рот оливку і нахилилася до мого вуха. 

– Ну а що? Він нічогенький, скажи? Ідеальна спокуса, нагадує якогось актора, тільки не пам’ятаю кого…

– Твого улюбленого Стейтема? – пирснула я. 

Це не переставало мене дивувати. Я дуже любила Людаську, але її смаки завжди дивували, бо душа подруги тягнулася до екранних “бандюків”. Таким, що за ними, як за кам’яною стіною. У відповідь вона подивилась на мене, як на навіжену.

– Ти що, Стейтем ще лисий. Уявляєш його з такими кучерями? 

– Тоді не знаю, – я похитала головою, але подружка не заспокоювалась, а стиснула мою руку. 

– Та бог з нею, з зачіскою, ти на інше подивись. 

– Еммм…Куди саме? 

– Не туди, куди ти подумала, а на його безіменний палець. Мерзне без обручки! 

***

– На пана Лісовського точно тут багато хто слинку вже пустив, он наша Зоя так просто тане, наче морозиво! Може ти закинеш вудку? – видала Люда з ентузіазмом. 

– Ти зараз подумала, що сказала? 

– А що таке? – як ні в чому не бувало заявила подруга – Я ж не пропоную їхати з ним в готель, поспілкуєшся, потанцюєш, компліменти послухаєш. Впевнена, у такого язик добре підвішений. Не будеш сидіти і перевіряти, чи не прислав тобі Найденко повідомлення. 

Нагадування про Юрія відгукнулося болем. Повідомлення? Він не збирався писати, бо зараз був з Поліною. Навіть не спробував переді мною виправдатися, отже, все для себе вже вирішив. Або прийняв моє рішення, бо я обіцяла подати на розлучення.

– Кажеш, обручка… – я зняла кільце з пальця. – Може в когось і мерзне, а комусь заважає. 

Нічого кращого, ніж кинути прикрасу в келих я не придумала. 

– Ти зовсім здуріла? – подруга потягнулася до кришталю, щоб врятувати обручку, а я перекинула ще одну чарку та взяла шматочок лайма з сіллю. 

– Сходжу до вбиральні, треба попудрити носик. 

– З тобою піти? – Люда явно хвилювалася, але я похитала головою.

Хвилина самотності – це те, що мені зараз було конче потрібно, але не встигла я пройти й половину шляху, як мене зупинив наш колега. Олега дуже цінував директор, бо для компанії це була курка, що несе золоті яйця. Пластичний хірург, до якого черга на півроку наперед. 

– Може потанцюємо? – очі у нього вже блищали після застілля. 

– Іншим разом, – він ніколи мені не подобався, бо поводився не просто зверхньо, а інколи взагалі нахабно. 

– Та кинь! Ми ж тут всі свої, можна розслабитися, я теж дружину вдома лишив. Хоча, вона звикла.

– До чого? – мені зовсім не подобався цей початок розмови.

– До того, що у такого деміурга оточення – гарні жінки. Точніше ті, які стають гарними. До речі… – він навіть не подумав понизити голос. – Тобі можу запропонувати блефаропластику і губи можна трохи збільшити. Ну і груди, у нас зараз є нові імпланти, від натуральних не відрізниш! Зроблю знижку за рахунок фірми.

Він оскаблився, дуже собою задоволений, але такого нахабства я точно не очікувала. Кров кинулася в обличчя, навіть не одразу знайшла, що відповісти. 

– Вибач, Олеже, але мене це не цікавить. 

– А шкода! – він випростався. – За пластикою майбутнє! Всі хочуть залишатися вічно молодими, а жінки і поготів! 

Це вже було занадто, наче він розмовляв з жінкою передпенсійного віку, яка забажала знову виглядати на тридцять. Я відступила на крок назад і наштовхнулася на когось невидимого. Міцні руки впіймали мене за плечі, всього на мить, але я раптом відчула те, над чим завжди сміялася. Ту саму “кам’яну стіну”, за яку можна сховатися від подібних до Олега людей. Я повернула голову і зніяковіла ще більше, бо побачила поруч Марка.