Глава 4

– Думала, ти взагалі не прийдеш! 

В залі “Арсеналу” всі вже були у зборі і моя подруга відсунула для мене пустий стілець. Музика в залі ненав’язлива, але достатня для того, щоб ніхто особливо не прислухався до чужих розмов. Хоч щось. Я без сил опустилася поруч і одразу потягнулася за мінералкою. 

– Потім розповім, –  спробувала посміхнутися Людмилі, але вийшла кисла фізіономія.

Наче мене оточували люди, яких я добре знала, але почувалася чомусь ніяково. Може, тому що ніколи не любила подібні заходи, які задумувались, аби всі почувалися однією командою. Зближувались, так би мовити, у неформальній обстановці. На жаль, мій власний досвід з цього приводу залишився не найкращим, ще на першій роботі бачила, куди заводять ці “приколи нашого містечка”. 

– Ясно, – подруга уважно на мене подивилась.  – Дай угадаю. Посварилася таки з Найденком, бо його світлість не захотіли скласти компанію? 

– Щось таке.

В мене не було ні сил, ні бажання зараз вдаватись в подробиці. Замість відповіді поклала на тарілку кілька канапе з гуакамоле, та наповнила чарку. Десь раніше читала, що це ідеальна компанія для текіли. Саме те, що зараз треба – пекуче та солоне, як мій душевний стан. 

– Це вже серйозно, ти точно в нормі? Вперше бачу, що ти п’єш щось міцніше за сік. 

– Треба ж колись починати! – горло обпекло, зате миттєво відступило противне внутрішнє тремтіння.

У Люди явно були на це заперечення, але що вона казала, я прослухала, бо впіймала на собі аж надто зацікавлений погляд. Цей містер “Ікс” сидів досить далеко, але просто з’їдав мене очима. В мені миттєво увімкнувся професійний “детектор”. Привабливий. Правильні риси спокійного обличчя, розслаблена поза. Явно почувався тут комфортно, як риба у воді.

– А це хто? – я схилилася до подружки, бо було цікаво, кому так пощастило з чоловіком.  

– Теж помітила? – Люда багатозначно повела бровою. 

– Просто нова персона, цікаво, – виправдалися я. Він випитого трохи паморочилось в голові, може через це і язик трохи розв’язався.  

– Не тільки тобі цікаво, – в голосі Люди промайнуло розуміння. – Я теж звернула увагу, навіть у боса спитала. Це Марк Лісовський, з іншого нашого філіалу. Чому його запросили – гадки не маю, може щоб було з ким записувати на корпоративі компромат? 

– Припини! 

Я відвела очі, бо неввічливо було роздивлятись незнайому людину, але Люда вже явно теж була у гарному настрої. Вона вкинула в рот оливку і нахилилася до мого вуха. 

– Ну а що? Він нічогенький, скажи? Ідеальна спокуса, нагадує якогось актора, тільки не пам’ятаю кого…

– Твого улюбленого Стейтема? – пирснула я. 

Це не переставало мене дивувати. Я дуже любила Людаську, але її смаки завжди дивували, бо душа подруги тягнулася до екранних “бандюків”. Таким, що за ними, як за кам’яною стіною. У відповідь вона подивилась на мене, як на навіжену.

– Ти що, Стейтем ще лисий. Уявляєш його з такими кучерями? 

– Тоді не знаю, – я похитала головою, але подружка не заспокоювалась, а стиснула мою руку. 

– Та бог з нею, з зачіскою, ти на інше подивись. 

– Еммм…Куди саме? 

– Не туди, куди ти подумала, а на його безіменний палець. Мерзне без обручки!