Розділ 22

- Знаєш, Надю, а я ж навіть забув, як це класно ось так от просто сидіти на лавочці, вдихати насичене запахами осені повітря і пити каву зі звичайнісінького паперового стаканчика. Та я навіть не можу згадати, коли востаннє в парку гуляв. Хоча ні..., - чоловік примружився, задумливо глянув на мене, а потім на його губах з'явилася усмішка. - Я зараз ось згадав. Адже ми втрьох ходили гуляти в парк наступного дня після випускного Лери?

- Так, і ми з Лєрою доклали чимало зусиль, щоб умовити тебе на цю прогулянку, - усміхнулася я, згадуючи скільки нам довелося вислухати відмовок від Влада.

- Але в результаті все-таки день ми провели просто чудово. Пам'ятаєш, як Лера вмовила нас покататися на гойдалках. А сама, в останній момент, передумала, бо побачила, як злякано верещали дівчата, що каталися на них.

- Ага, а нам з тобою довелося все-таки йти кататися і я верещала ще голосніше за тих дівчат, - розсміялася я, занурившись у спогади.

- А я, весь час, поки ми каталися, тримав тебе за руку. І вмовляв заспокоїтися, бо мені здавалося, що ти готова була просто на ходу вискочити з гойдалки, - Влад теж не зміг стримати веселий сміх і, немов ненароком, накрив своєю рукою мою руку. - Відмінно повеселилися тоді.

- Так, було весело, - намагаючись відновити миттєво збите дихання, тихо промовила я.

Ну, от і як тут контролювати свої емоції, коли неймовірне тепло від долоні Влада перетворюється на справжнє полум'я, яке охоплює все моє тіло. А в його бездонних очах я немов бачу відображення цього полум'я. І я розчиняюся в цьому палкому погляді й немов повертаюся в ті дні, коли була по-справжньому щаслива. Адже поруч зі мною був мій єдиний, найбажаніший і найулюбленіший чоловік. І мені здавалося... Ось у цьому, напевно, і була моя помилка. Я завжди приймала бажане за дійсне. А насправді... У пам'яті несподівано спливає той останній вечір з мого минулого життя. Я знову бачу холодний погляд Влада, який немов гострий ніж пронизує моє серце, його глузлива посмішка, а потім... Спогади накривають холодною хвилею, яка протвережує мене. Я здригаюся і, здається, дуже навіть вчасно оговтуюсь. Бо цей змій спокусник уже заграбастав обидві мої руки й ніжно погладжує їх. І судячи з палаючого погляду і задоволеної посмішки, він вирішив, що я вже готова кинутися в його обійми.

- А ось це вже перебір, Владиславе Івановичу! - Гнівно дивлюся я на чоловіка і вириваю руки з його долонь. - Вам що жити стало нудно? Вирішили знову погратися зі мною?

- Надія, та що ж ти вибухова така стала! Я взагалі не розумію, що я такого жахливого зробив? Доторкнувся до тебе? - Здивовано подивився він на мене. - Наскільки я пам'ятаю, раніше мої дотики не викликали в тебе такої агресії. Та й до того ж ми начебто як не чужі одне одному люди.

- Серйозно?! Не чужі значить?! - З глузуванням вимовила я. - Ти знаєш, я просто ось зараз розтечуся калюжкою від розчулення! Адже ти, напевно, саме на це і розраховував, влаштувавши цей імпровізований пікнік і вечір спогадів. Але проблемка вийшла. Я більше не збираюся грати у твої дивні ігри, Владе. Колишньої Наді, яка була готова на багато що заради одного твого погляду, більше немає.

- Це я вже помітив. Ти стала занадто агресивною. Так і не змогла пробачити мені? - Пильно подивився на мене Влад.

- Є речі, які важко забути й пробачити. Але це не так уже й важливо. Минуле вже не повернути. У тебе своє життя, у мене своє. І я щаслива в цьому новому житті.

- Впевнена, що щаслива? Чи намагаєшся створити видимість щастя?

- Я щаслива. А якщо в тебе щось не склалося в особистому житті, то це твої проблеми, - з викликом глянула на чоловіка. - Ти сам зробив свій вибір, Владе.

- Це ти вирішила, що я зробив свій вибір, - насупившись, промовив він. - І якби ти тоді не втекла... Все могло б скластися зовсім інакше.

- З глузду з'їхати! Ти взагалі себе чуєш?! Отже, мені потрібно було залишитися і жити разом з тобою і цією твоєю Регіною? Їсти вам готувати, у хаті прибирати, а потім діточок ваших ростити?! А що, дуже навіть зручненько! - З моїх грудей вирвався нервовий сміх. - Безплатна робоча сила. Не чужі люди все-таки!

- Я не це мав на увазі. Ти не дала мені договорити, Надіє, - стиснувши зуби, процідив Влад.

- Та я взагалі тебе слухати більше не хочу! - Зі злістю вигукнула йому в обличчя. - Я думала, що ти хоч трохи змінився. А ти, як і раніше, чуєш і розумієш тільки себе. І зовсім не навчився визнавати свої помилки. Все, з мене досить! Я не хочу продовжувати цю розмову! І взагалі, мені час іти. Я й так занадто затрималася, а на мене чекає...

- Матусю! Дядя Влад! - Я здригаюся, почувши радісний голос Мілани, і відчуваю, як злякано завмирає серце, а земля йде з-під моїх ніг.