Розділ 21

Попри всі мої переживання, день минає досить швидко. І я навіть встигаю трохи заспокоїтися і вселити собі, що мені потрібно просто взяти себе в руки й не реагувати на якісь би не було провокації Влада. І коли він з'являється на порозі моєї групи, навіть видавлюю з себе посмішку. Але ось коли ми виходимо з садочка і чоловік зупиняється біля своєї машини, я розумію, що не дуже то й палаю бажанням сідати в неї.

- До парку не так уже й далеко йти. Можна і пішки пройтися, - ігнорую відчинені переді мною дверцята машини й примружившись, дивлюся на нього. - До речі, у Вашому віці, Владиславе Івановичу, дуже навіть корисно якомога більше рухатися.

Ну, от не змогла відмовити собі в задоволенні увімкнути режим стерви й позлити його. А що, маю повне право. Влад теж з перших хвилин зустрічі обрав тактику нападу. І це при тому, що я перед ним абсолютно ні в чому не винна. Хоча ляпнула я про вік чисто зі шкідливості. Треба визнати, що за той час, що ми не бачилися, він абсолютно не змінився. Такий самий статний і красивий чоловік. І навіть легка сивина на скронях не робить його менш привабливим, а навпаки... Загалом, хороший мерзотник! Але ось танути перед ним від розчулення я не збираюся.

- А Ви, я дивлюся, турбуєтеся про моє здоров'я, Надіє Сергіївно? Мушу зізнатися, приємно здивований, - усміхнувся Влад, не піддавшись на провокацію. - Хоча... Мені здається, Ви просто боїтеся залишитися зі мною наодинці, у, так би мовити, замкнутому просторі.

- Я вже казала, що у Вас надто бурхлива фантазія, Владиславе Івановичу. Та й з пам'яттю, здається, проблеми. Коли це я боялася Вас? - Глузливо посміхнулася я.

- Ну, з часом люди змінюються. Комплекси різні з'являються, - пильно глянув на мене чоловік.

- А це Ви зараз про власний гіркий досвід говорите? Щось у житті пішло не так, Владиславе Івановичу? Тому й у благодійники записалися? Карму свою вирішили очистити?

- Можна подумати, що у Вас у житті все ідеально, Надіє Сергіївно? Невже робота вихователя в дитячому садку межа Ваших мрій? Наскільки я пам'ятаю, у Вас були більш грандіозні плани. Теж щось пішло не так? - Уїдливо промовив Влад.

- Скажімо так, життя внесло корективи в мої грандіозні плани. Але я ні про що не шкодую. І не розумію, чому Ви так зневажливо говорите про роботу вихователя? - Кинула на нього гнівний погляд.

- Навіть не думав применшувати значущість цієї професії. Просто був здивований, коли побачив тебе тут. Надю, ми, здається, збиралися спокійно поговорити, а починаємо знову доводити одне одного до сказу. Може все-таки згадаємо, що ми дорослі люди й постараємося вже знайти спільну мову.

- Напевно, ти маєш рацію. Гаразд, поїхали в парк і там поговоримо, як дорослі люди, - кивнула я і сіла в машину.

- Ну, ось, впізнаю рішучу дівчину Надю, - усміхнувся Влад, сідаючи на водійське сидіння.

- Не спокушайся, колишньої Наді вже давно не існує, - тихо промовила я і відвернулася до вікна.

Мені потрібно було за той короткий час, поки ми їхали до парку, впоратися зі своїми емоціями. Я була впевнена, що розмова з Владом буде не найлегшою і мені потрібно постаратися контролювати їх.
***
- Ти відмовилася від ресторану, але сподіваюся не будеш проти, якщо я візьму тобі каву? - Влад першим зважився порушити напружене мовчання між нами.

Як виявилося, нам було набагато простіше сперечатися і грубіянити один одному. А ось коли ми начебто обидва заспокоїлися і могли спокійно поговорити, між нами немов виросла якась стіна. І ось ця наша мовчазна прогулянка алеєю парку виглядала якось уже дивно. Тому я, якщо чесно, навіть з полегшенням зітхнула, коли Влад нарешті звернувся до мене.

- Ну, - я, примружившись, подивилася на нього, немов роздумуючи над його пропозицією, а потім усе ж таки кивнула. - Каву можна.

Чоловік усміхнувся і швидко пішов до невеличкого кіоску, а за кілька хвилин повернувся з двома стаканчиками кави, пакетиком з пиріжками та пакетиком пісочного печива.

- Ти не проти, якщо ми влаштуємо щось на кшталт пікніка? - Чоловік кивнув на лавочку, що стояла поруч. - Я особисто дуже зголоднів.

І не чекаючи моєї згоди, він присів на лавочку і, діставши пиріжок, з апетитом почав знищувати його. А я, дивлячись на його задоволене обличчя, відчула, як у моєму серці розливається тепло. Я бачила перед собою такого рідного й коханого Влада. Зараз він був таким справжнім, як і багато років тому. І я навіть сама не помітила, як на моїх губах з'явилася усмішка.

- Надіє, може все-таки приєднаєшся до мене? А то я тут наминаю за обидві щоки, а ти стоїш немов бідна родичка. Он на мене жінки вже осудливо поглядають. Давай, сідай. Тут і твої улюблені пиріжки є, - посунув до мене пакетик Влад, коли я присіла на лавочку. - Ти ж з яблуками любиш?

"Отже, пікнік і мої улюблені пиріжки? Якось навіть дивно спостерігати за нашим крутим бізнесменом, який ось так запросто сидить на звичайній лавці з паперовим стаканчиком кави й з апетитом наминає пиріжки. А ця задоволена посмішка і блиск в очах! Ой, щось не подобається мені ось це все! Ще й серце наче з розуму зійшло. Гей, рідне, ти давай не надто розслабляйся!" - спробувала заспокоїти серце, що радісно б'ється в грудях. Але здається воно не дуже то й поспішало прислухатися до мене. І я розуміла, що мені буде дуже нелегко впоратися з ним.