Розділ 20

- У Вас надто бурхлива фантазія, Владиславе Івановичу, - повільно розвертаюся до чоловіка і розпливаюся в наймилішій усмішці. - З чого б мені від Вас тікати? Здається, я гранично доступно розповіла Вам про свої ідеї та плани. І до того ж у мене справді почався робочий день. А те, що Ви собі щось там напридумували... Загалом, у мене немає ні часу, ні бажання обговорювати Ваші фантазії.

Ну, ось хоч і насилу, але все ж я змогла впоратися з гнівом і роздратуванням, які зростали всередині мене. І, здається, навіть голос звучав цілком спокійно і впевнено. Але ж подумки я вже дала цьому нахабно усміхненому гаду кілька дзвінких ляпасів. На жаль, у реальності я не можу собі дозволити таку розкіш. Піддаватися на провокації Влада - себе не поважати. До того ж ми вже через це проходили і я більше не дозволю йому заподіяти мені біль.

- Ну, кілька хвилин Вашого дорогоцінного часу все ж доведеться мені приділити, Надіє Сергіївно. Нам потрібно дещо обговорити, - чоловік дивиться на мене таким пронизливим поглядом, немов хоче проникнути в найпотаємніші куточки мого серця.

- Якщо Ви хочете поговорити про свої спонсорські плани, то ця розмова має відбуватися в присутності Ганни Кирилівни, - незворушно вимовляю я і роблю кілька кроків у бік кабінету директриси.

- Надія, може досить влаштовувати цей цирк? Ти завжди була розумною і кмітливою дівчиною. І зараз чудово розумієш, про що я говорю, - Влад несподівано опиняється переді мною і, схопивши за руки, притягує до себе.

- Ти що собі дозволяєш?! Руки від мене прибрав! - Зі злістю ціджу я, намагаючись вирватися з його міцного захоплення. - Якщо зараз же не відпустиш мене, я кричати буду!

- Прямо кричати будеш? А про дітлахів ти подумала? Налякаєш своїм вереском їх. Та й Ганна Кирилівна думаю не оцінить твої вокальні здібності, - посміхається чоловік.

- Зате побачить, як спонсор - маніяк, чіпляється до її співробітниці. І зрозуміє, що не варто зв'язуватися з тобою. - З викликом дивлюся на Влада. - Та й діточок краще вберегти від спілкування з таким неврівноваженим і неадекватним дядечком.

- Усе сказала? Полегшало? Тепер може заспокоїшся і нормально поспілкуємося? - Примружившись, усміхається він.

- Немає про що нам з Вами спілкуватися, Владиславе Івановичу. До того ж кілька хвилин мого дорогоцінного, як Ви висловилися, часу вже минули.

- Отже, я все ж таки мав рацію. Ви знову намагаєтеся втекти, Надіє Сергіївно. А я сподівався, що ми все ж таки зможемо знайти спільну мову і поговорити як дорослі люди.

- Запізнилися Ви з розмовою роки так на чотири з хвостиком, Владиславе Івановичу, - з моїх грудей вирвався нервовий сміх. - Ось тоді я справді хотіла, щоб ми поговорили як дорослі люди. Але у Вас не було бажання ні знаходити спільну мову, ні щось пояснювати мені про свою дивну поведінку. А тепер цього бажання немає в мене.

- Гаразд, визнаю, тут ти маєш рацію. Моя провина, що не поговорив з тобою. Але мені, здається, що ніколи не пізно виправити свої помилки. Тому я пропоную припинити наші суперечки й спробувати зрозуміти одне одного. Надю, я чомусь упевнений, для тебе це так само важливо, як і для мене, - серйозно сказав Влад, пильно дивлячись на мене.

"Ось тільки не здумай зараз підвести мене - прошу, тривожно стиснувшись, серце. - Я знаю, що повинна прислухатися до тебе. Але ти не можеш ось так просто здатися"

Але, здається, моє серце вже починає жити своїм життям і мені дедалі важче контролювати його.

- Добре, будемо вважати, я почула тебе. І хоча мені ця розмова зовсім не потрібна... Загалом, сьогодні після роботи ми зможемо зустрітися, - перевівши подих, тихо кажу я.

Для мене це рішення, швидше за все, схоже на балансування на краю прірви. Але я чомусь упевнена, що цього разу точно не зірвуся, руйнуючи своє життя. Я просто хочу зрозуміти, чому Влад так жорстоко вчинив зі мною. І, можливо, дізнавшись усю правду, я, нарешті, зможу відпустити свій біль, який усі ці роки жив у моєму серці.

- Ну, ось і чудово! - Радісно і, здається, навіть з якимось полегшенням видихнув Влад. - Тоді я замовлю столик у ресторані та ми...

- Ні, в ресторан я не піду, - рішуче перервала я його. - У нас недалеко від садка є парк. Ось туди ми можемо піти. Але якщо тебе не влаштовує...

- Парк так парк, - посміхнувся мені чоловік. - Прогулянка на природі теж непогано.

- І врахуй - часу в мене не так багато. Тому на тривалу прогулянку не розраховуй, - ігноруючи його радісний настрій, суворо сказала я.

- Є до кого поспішати додому? - Усмішка миттєво злетіла з губ чоловіка і він нервово стиснув кулаки.

- А ти вважаєш, що тільки в тебе може бути сім'я? Загалом, о шостій годині я буду вільна і якщо ти не передумаєш...

- Навіть не сподівайся. Я зайду за тобою, якщо ти знову...

- Не втечу, - з усмішкою глянула на Влада. - Навіть не сподівайся.