Розділ 18

Вихідні дні пролітають як одна мить. А спілкування з близькими й справді наповнює мене позитивними емоціями та додає сил. Тож ранок понеділка я вже не сприймаю як щось жахливе, і в серці немає відчуття страху та безвиході. Ну, хіба що трохи присутня тривога.

Але тут уже нічого не поробиш. Адже я жива людина, а не бездушна машина. Загалом, вислухавши всі настанови й напуття Лери та Ігоря, і заряджена обіймами та поцілунками доньки, я майже з бойовим настроєм виходжу з дому. До початку робочого дня часу в мене ще вдосталь, тому вирішую пройтися пішки й хоча б трохи продумати тактику поведінки з Владом. Адже від цього непередбачуваного і вибухового товариша можна очікувати чого завгодно. А оскільки ми давно не бачилися і я ніби трохи розгубила навички спілкування з ним, то потрібно бути готовою до всього. Головне пережити перші хвилини зустрічі й витримати погляд бездонних очей, що неймовірно притягують до себе. А це, повірте мені, не таке вже й просте завдання. Серце тривожно завмирає, а я зупиняюся і роблю глибокий вдих.

"Ну, ти чого злякалася?! Гей, не підведи мене, рідне! Розумію, зустріч буде не найприємнішою і найлегшою. Але ж ми з тобою одна команда й обов'язково впораємося!" - подумки підбадьорюю своє серце і воно оживає, починає битися у своєму звичному ритмі.

- Привіт, Надюшо. Ну, ти як? Сподіваюся, налаштована рішуче? - Щойно входжу до своєї групи, як слідом за мною забігає Даша.

- Привіт, подруго. Ну, можна й так сказати, - усміхаюся я їй. - Принаймні, почуваюся вже впевненіше.

- Ну, ось і чудово, - здається, з полегшенням видихає дівчина. - А Мілана, я так розумію, вдома залишилася?

- Та вона ні на крок не відходить від Лери та Ігоря. Ось я і вирішила нехай вони разом побудуть. Надолужать згаяний час. До того ж не знаю, як поведеться Влад. Не хочу, щоб Мілана, не дай Боже, опинилася в епіцентрі наших розбірок.

- Ось тут ти маєш рацію. Хто його знає, що викине твій колишній. Та й дівчинці дійсно потрібно побути з сестрою, - схвально киває Даша. - Я, до речі, дуже рада, що ти, нарешті, зустрілася зі своєю племінницею і вона дізналася про сестру. От чесно, коли ти вчора ввечері мені зателефонувала і розповіла про все, у мене немов гора з плечей впала. Все-таки коли тебе підтримують рідні...

Подруга замовкає і ми з нею з тривогою дивимося на телефон, що ожив у моїй руці.

- Кирилівна дзвонить, - тихо вимовляю я і, перевівши подих, приймаю виклик.

А вже за кілька хвилин обережно зазираю в кабінет директриси.

- Надь, ти чого там завмерла біля дверей? Невже так нашого спонсора боїшся? - Здивовано дивиться на мене Ганна Кирилівна. - Проходь, сідай і не переживай. Владислав Іванович приємний та інтелігентний чоловік. Він, до речі, щойно телефонував. Сказав, що трохи запізнюється і дуже перепрошував. Це ще раз доводить, що він відповідальний і порядний. Тож не нервуй, я впевнена, що ти легко пройдеш співбесіду.

- Так я особливо й не нервую, - намагаюся надати голосу впевненості й навіть намагаюся посміхнутися. - Зрештою, якщо нашому щедрому спонсору не підійде моя кандидатура, особливо засмучуватися не буду. Ганно Кирилівно, а в мене до Вас буде одне прохання. Ви поки що не кажіть Владиславу Івановичу, що Мілана моя донька.

- Це ще чому? - Здивовано глянула на мене директриса. - Він так захоплювався Міланою. Казав, що дівчинка дуже талановита. Йому сподобалися її малюнки. До речі, Владислав Іванович, виявляється, теж любить малювати. І як я зрозуміла, навіть навчався в художньому училищі. Так от, якщо він з таким захопленням говорить про Мілану, то не бачу приводу приховувати, що вона твоя донька. А якщо знову переживаєш через те, що будеш вихователем у своєї доньки, то я впевнена, це взагалі не проблема. Та й Владислав Іванович, мені здається, не буде проти.

- Може й не буде, але я все ж таки дуже прошу Вас поки що не говорити йому про доньку. Адже йому важливі мої професійні навички. Ну, ось про них і будемо говорити. Ганно Кирилівно, я ж не так часто Вас про щось прошу.

- Надю, та якщо для тебе це так важливо, то я, звісно, не згадуватиму в розмові про Мілану, - стурбовано подивилася на мене жінка. - Щось ти останнім часом сама на себе не схожа. У тебе якісь неприємності? Може, допомога потрібна?

- Та ні, Ганно Кирилівно, у мене все нормально. Просто трохи втомилася. І дякую Вам за розуміння і підтримку, - з вдячністю посміхнулася їй.

Так, я вирішила, що Влад усе таки має право дізнатися про доньку. І я обов'язково розповім йому про неї. Але точно не сьогодні й не в цій обстановці. Тут хоча б зустріч з ним якось пережити.

Мої думки несподівано перериває стукіт у двері, а за мить вони відчиняються і в кабінет заходить Влад. А я втискаюся в стілець і нервово впиваюся в нього тремтячими пальцями. Ну, ось і реальність під'їхала! Виявляється не так вже й просто впоратися зі своїми емоціями.

- Ганно Кирилівно, ще раз вибачте за запізнення. Сподіваюся..., - погляд чоловіка падає на мене і він завмирає.