Розділ 1

- Міланочка, давай трохи прискоримося. Ми з тобою просто катастрофічно запізнюємось. А листочки та каштанчики для твоїх виробів ми зберемо, коли повертатимемося додому. Багато, багато зберемо. Обіцяю тобі.

- Мамочко, а можна я хоча б ось цей червоненький листочок візьму. Дивись, який він красивий. Точно хтось підніме його і забере, — слізним поглядом дивиться на мене малеча.

- Ну, добре, сонечко, візьмімо. Листочок і справді дуже гарний, — усміхаюся я, бачачи як радісно спалахують її очі. Ну, ось не можу я встояти перед благущим поглядом моєї доньки. Скільки разів намагалася ввімкнути режим суворої матусі, але, очевидно, він явно не для мене. Навіть зараз, коли я знаю, що ми справді дуже запізнюємося, не можу проігнорувати прохання моєї дівчинки. Цей червоний кленовий листочок для неї справді чи не справжнісінький скарб. І тому я гальмую, щоб Мілана підняла його.

- Дякую, матусю! - Розпливається маля в щасливій посмішці. - Тепер побігли, бо точно запізнимося.

І ми, схопившись за руки, мало не підстрибом мчимо у бік дитячого садка. А коли захекані забігаємо в будинок, я одразу налітаю на свою найкращу подругу та колегу по роботі Дашу.

- Ой, Надюшо, а я вже дзвонити тобі хотіла. Тут у нас такі новини, — швидко заторохтіла вона. - Весь садок з ранку "на вухах стоїть"!

- І з якого приводу всі так метушаться? - Здивовано дивлюся, як весь персонал нашого дитячого садка зі зляканими обличчями кидається по території.

- Уявляєш, до нас приїжджає якийсь дуже крутий бізнесмен. Начебто хоче спонсорувати наш садок. А ще має намір відкривати у нас групу для особливо обдарованих дітей.

- І чого це крутий бізнесмен так розщедрився? - Посміхаюся я, допомагаючи роздягнутися дочці.

- А я знаю, що в нього там у голові. Знаєш, у багатих свої чудасії. Головне, щоб його порив швидко не згас. Я впевнена, що наша директорка вже такий список йому накатала з потребами садка! – Засміялася Даша. - Починаючи від ремонту та закінчуючи нашими зарплатами.

- Це так. Ганна Кирилівна точно скромничати не стане, — усміхнулася я. - Хоча впевнена, що й зайвого у цього крутого бізнесмена не візьме.

- Так, наша Кирилівна хоч і сувора жінка, але чесна та справедлива. До речі, ця група для обдарованих дітей також непогана ідея. А твою Мілану точно туди візьмуть. Адже вона дуже талановита дівчинка.

- Що талановита не сперечаюся. Але хай спочатку цей бізнесмен виконає свої обіцянки. А то знаєш, як буває, наобіцяє вагон і маленький візок, а потім відморозиться. Загалом, нема чого наперед загадувати. Так, почекай, а куди Мілана поділася? - Озирнувшись навколо, стривожено промовила я.

- Надю, та що ж ти відразу нервувати починаєш. У групу вже, мабуть, пішла, — почала заспокоювати мене подруга. - Набридли, напевно, дитині наші розмови, от і побігла до своїх друзів.

Не дослухавши Дашу, я швидко увійшла до кімнати, де грали діти. Але моєї дівчинки серед них не було.

- Дашо, її тут немає, - розгублено глянула я на подругу.

- Так, Надія, припиняй паніку! Знайдемо ми її зараз, — впевнено сказала вона. - Та й куди вона могла подітися з закритої території.

Ми з Дашею оббігли всі групи, перевірили усі куточки у будівлі, але моєї дівчинки ніде не було.

- Пошукаймо Мілану ще на вулиці. Може вона на дитячий майданчик пішла чи...

- Точно! На вулиці! - Радісно скрикнула я, не давши домовити дівчину. - Дашуню, ти молодець! Вона, напевно, все ж таки вирішила не чекати вечора і пішла збирати листочки для аплікації.

Схопивши пальто дочки, я кинулася надвір. Ну, ось чому я одразу не подумала, що її потрібно шукати саме там. І тепер потрібно сподіватися тільки на те, що моя мала не встигла замерзнути. Інакше нам не уникнути кашлю, температури та нежитю. Загалом усіх "принад" застуди.

Я попросила Дашу перевірити дитячі майданчики, а сама вирішила пошукати Мілану у невеликому саду, який знаходився на території нашого дитячого садка. Завернувши за ріг будівлі, я з полегшенням зітхнула, побачивши мою дівчинку. Вона про щось захоплено розмовляла з чоловіком, що присів біля неї навпочіпки.

"Ну, слава Богу, що знайшлася моя втікачка. Але серйозної прочуханки їй точно не уникнути. Мало того, що зникла, так ще й про всі мої застереження забула. Адже скільки разів попереджала її, що з незнайомими людьми розмовляти не можна" - подумки вже вичитувала доньку.

І хоча чоловік, який був поруч з нею, дбайливо закутав мою дівчинку у свій піджак, йому я теж збиралася зробити догану. Ні, щоб відвести дитину до приміщення, так він... А ось закінчити свою думку я так і не встигла, бо чоловік підвівся і я злякано завмерла... побачивши його обличчя.

Не знаю, які почуття відчувають інші люди, коли несподівано стикаються зі своїм минулим, про яке мріяли назавжди забути. Але те, що зараз відбувалося зі мною... За одну мить я пережила стільки емоцій! Починаючи від подиву, розгубленості та паніки до гніву та злості. Всі ці почуття миттєво змішалися всередині мене і будь-якої миті готові були виплеснутися назовні змітаючи все і всіх на своєму шляху! І, напевно, ще кілька років тому я б не змогла стримати цей емоційний потік і відірвалася б за повною програмою на ось цьому... усміхненому чоловікові.

Так було б раніше. Але тепер я навчилася контролювати свої емоції. Та й почуття відповідальності за доньку не дозволяє мені зробити необдуманий вчинок. І саме тому я швидко ховаюсь за ріг будівлі та намагаюся придумати як мені забрати Мілану. І тут доля таки зглянулася наді мною.

- Надя, ти знайшла Мілану? - Я підстрибнула від несподіванки, почувши за спиною голос Даші.

- Ой, Дашо, злякала ти мене, - перевівши подих, прошепотіла я. - Так, знайшлася наша втікачка.

- Ось бачиш, я ж казала, що нікуди вона не подінеться, - полегшено зітхнула подруга. - А чому ти пошепки розмовляєш? І як шпигун виглядаєш з-за рогу?

Не дочекавшись моєї відповіді, Даша зазирнула за ріг будівлі й тільки-но зібралася щось сказати мені, як я схопила її за руку і смикнула назад.

- Надя, та що зрештою...

- Дашенько, я потім тобі все поясню. А поки що ти можеш розмовляти тихіше? - Подивилася слізним поглядом на дівчину, що обурюється.

- Та я то можу. Але я жах як не люблю, коли не розумію, що відбувається навколо мене, — все ж таки прислухавшись до мого прохання, тихо промовила вона. - І взагалі, там, між іншим, твоя дитина з незнайомим мужиком розмовляє. А ми тут шпигунські ігри влаштовуємо замість того, щоб піти й забрати Мілану.

- Так я хочу попросити, щоб ти забрала її.

- Ну, тепер я точно нічого не розумію. А чому ти сама не можеш сходити по дівчинку? Ти цього чоловіка боїшся? - Здивовано спитала Даша, а потім знову обережно визирнула з-за рогу. - Даремно, я тобі скажу, боїшся. Чоловік дуже привабливий. Як то кажуть усе при ньому і нічого зайвого. Та й одягнений дорого та зі смаком. Стоп, а чи не спонсор це наш?

- Та не дай Боже, - вирвався в мене з грудей переляканий вигук.

- Гей, подруго, ти щось зовсім мене лякаєш, - розгублено подивилася на мене дівчина. - Якось дуже дивно ти реагуєш на цього красеня.

- Дашо, я правда тобі потім все поясню, а поки що... Тихіше, мені здається, чи Мілана з цим... чоловіком ідуть сюди? - Злякано прошепотіла я.

- Точно йдуть. Швидко ховаємось! - Схопивши за руку, Даша потягла мене до дверей запасного виходу.

І тільки ми, заскочивши до будівлі, зачинили двері, як я почула зовсім поряд дзвінкий голос моєї дівчинки.

- Дядю Влад, не ображайся, але тобі зовсім не йде ця краватка. Костюм у тебе дуже гарний. Але ось краватка не по...не поєднується з нею, - зумівши вимовити складне для неї слово, радісно випалила Мілана.

- Ти так вважаєш? Мені ось вона теж зовсім не подобається, — я не бачила обличчя чоловіка, але точно знала, що він зараз усміхається.

- То навіщо ти її носиш? Адже можна купити іншу краватку. Якщо ти захочеш, то я можу допомогти тобі. Мама каже, що в мене гарне...почуття...смаку. Ось, ніби правильно сказала, — весело розсміялася дівчинка.

- У цьому я навіть не сумніваюся, - відповів їй таким же веселим сміхом чоловік. - Ти взагалі дуже розумна і всебічно розвинена дівчинка. І впевнений, що твоя мама дуже пишається тобою. До речі, я у вашому садочку відкриваю групу для таких талановитих діток, як ти. І буду дуже радий, якщо твоя мама погодиться записати тебе до неї. Адже тобі, наскільки я зрозумів, подобається малювати?

- Дуже подобається! А ще я люблю вироби всякі робити.

- От і добре. Я ж говорю, що ти дуже талановита дівчинка. І якщо хочеш, я зараз поговорю з твоєю мамою.

- Звісно, ​​хочу! — Радісно скрикнула Мілана, а моє серце з усього розмаху наче звалилося в прірву.