Розділ 16.

Обличчя цього чоловіка вона вже бачила. Коли вона потрапила в аварію, саме це обличчя вона бачила за кермом вантажівки, що в'їхала в неї. Ту сцену Софія пам'ятала дуже чітко. 

Після розслідування поліції стало відомо, що водій вантажівки втратив керування, що призвело до аварії. У результаті водій загинув, а вона отримала поранення. Водій не був головним винуватцем, але він був зобов'язаний взяти на себе відповідальність за те, що сталося. І після такого він ще міг працювати у таксі? 

— Міс, ви сідаєте? - Запитав чоловік. 

Здавалося, що Софія не справила на нього жодного враження. 

— Такій людині, як ви, не соромно водити таксі? Ви некваліфікований! 

— Е? Це ви про що? – для чоловіка це все здавалося дивним.

Софія не хотіла зводити старі рахунки, зрештою, і вона, і її дитина відбулися переляком, але такі люди були для неї огидними. Вона проігнорувала водія і продовжила йти узбіччям дороги. А чоловік розсердився і продовжив повільно їхати за нею машиною.

— Гей! Щойно! Як це розуміти? Поясніть! Я вас знати не знаю, чи вам не здається, що не можна так безцеремонно критикувати незнайомих? 

— Я не хочу згадувати про минуле, тож більше не треба переслідувати мене, добре? – договоривши Софія прискорила крок.

Софія зупинилася біля магазину. Площу та оформлення вона обрала, коли ще була у Італії. Тепер їй потрібно було перевірити відповідність дійсності, коли дизайн був майже закінчений. До неї підійшла Аня і простягнула ескіз дизайну.

— Вже все замовлено, можливо, все прийде трохи пізніше, ніж хотілося б, але не може бути, щоб занадто пізно. Наступного тижня все має бути готовим.

— Дуже дякую, ти дуже добре попрацювала.

— Я придивлюсь за всім тут. Ти довго летіла, напевно, втомилися, так що йди відпочивай, а я все проконтролюю. 

Софія на секунду замислилась.

— Ну добре, тоді я поїду, будемо на зв'язку. 

Вона стояла на узбіччі й чекала на машину. 

— Дівчино, ви знали мого брата? 

Варто Софії побачити його, як вона знову відразу стала похмура. Ця людина переслідує її? 

— Ви щось сказали? 

— Послухайте, ви щойно говорили так, ніби знаєте мене, але я справді бачу вас уперше. Напевно, ви прийняли мене за мого брата, але він помер шість років тому. Говорили, що він наклав на себе руки, але я виявив, що це зовсім не так. 

— Ваш брат? 

Він простягнув фотокартку Софії.

— Подивіться, праворуч – мій брат, а ліворуч – я.Він був хворий. Щоб вилікуватись, потрібно було багато грошей. У нашої сім'ї такої суми не було, тож він не мав надії. Але він раптом почав викладати фотки свого багатого життя, а потім раптом наклав на себе руки. Вам не здається це дивним? 

— Вибачте, але я не маю до цього жодного стосунку. 

Чоловік забрав фото та прибрав його у свій гаманець. Він знав, що в цій справі не можна поспішати.

— Ви хотіли зловити таксі? Я завезу вас. 

— Не треба, дякую.  

— Хіба ви тут не чекаєте на машину?

За 5-6 хвилин вони доїхали. Коли вони були на місці, Софія вийшла з машини та розплатилася. Чоловік затримав її.

— Мене Борис звати, будемо друзями? 

— Ми погано знаємо одне одного, до того ж я не люблю сходитися з людьми, — рішуче відповіла Софія. 

Він вийшов із машини і кинувся за Софією, але йому раптом перегородили шлях.

— Що твориш? Ти взагалі знаєш хто вона?

— А хто ви? – Борис глянув на чоловіка, який перегородив йому шлях.

— Хто я – неважливо, важливіше, що тобі не можна сюди, зрозумів? – попередив Максим. 

— Софіє. – Емоції змінювалися на обличчі Максима швидше, ніж у калейдоскопі. Він з усмішкою дивився на неї: — Дмитро хоче побачитися з тобою.

Софія не була здивована появою Максима, адже це Дмитро змусив її повернутися і, напевно, знав, де вона зупинилася. І добре, адже вона мала, що йому сказати. 

— Йдемо, - Софія попрямувала до машини Максима.

Максим пішов не відразу. Перед тим він знову глянув на Бориса: 

— Надалі не турбуй її. Якщо я побачу тебе наступного разу, то мило розмовляти ми вже не будемо.

Пейзаж за вікном ставав дедалі знайомим, за шість років він майже ні краплі не змінився, вони їхали до котеджу Дмитра. 

Простора, добре освітлена вітальня була бездоганно чистою. У правому куті, як і раніше, стояло подароване батьком піаніно. Воно стояло на колишньому місці, здавалося, що його навіть не намагалися пересунути.

— Ти пам'ятаєш усе тут? 

На другому поверсі був чоловік. На ньому була сорочка чорного кольору з просторим коміром і закоченими наполовину рукавами. Одна рука лежала в кишені, а в другій він тримав келих на високій ніжці, в якому була червона рідина.Софія задерла голову і посміхнулася.

— Дмитре Олексійовичу. 

Дмитро розгубився. Ця назва йому набридла. 

— Тобі все досі знайоме? - Він зробив крок їй назустріч.

— Пройшло багато часу, почала забувати, — збрехала Софія, заперечуючи всі свої спогади про нього та почуття до нього. — Ви покликали мене сюди. Хочете щось обговорити? Тому що я теж хотіла б поговорити про дещо з вами.

Вона хоче про щось із ним поговорити? Дмитро був дещо здивований. Він поставив перед Софією келих вина.

— Це для тебе.

— Дякую. Шість років тому, коли ви заговорили про розлучення, відповідно до тогочасних умов, це було можливо, але через мене ми так і не отримали свідоцтво. Я знаю, що це завдало вам безліч незручностей і дуже шкодую. На цей раз я хотіла б оформити документ... 

— То ти це хотіла сказати? – перервав її Дмитро. 

Він уже казав. Заручини з Алісою були розірвані, а вона все одно прийшла, щоб говорити про це? Минулого разу він не був переконливим? Його обличчя стало похмурим. 

— Так, Дмитре Олексійовичу. Я обміркувала ваші слова. Може, для вас це рішення є прийнятним, але не для мене. Тому пропоную розлучитися.

Вона домовила і відчула, як у неї спітніли долоні. Дмитро холодно хмикнув. Він притулився спиною до спинки дивана і почав неквапливо розглядати її. Від його погляду Софія була, як на голках.