Глава 11

Проводжу залишок вечора в будинку, зачинившись у кімнаті, яка колись була моєю. Нехай і недовго. Очі набрякли від сліз, голова гуде. Я вже взагалі нічого не розумію, і від цього стає лише важче.

Максим поїхав.

Я чула, як всі просили його залишитися, включно з нашим сином, але він сказав, що йому рано прокидатись, і поїхав. Я не могла змусити себе вийти відразу після того, як за ним зачинилася хвіртка, просто не в змозі.

Після нашого поцілунку я боягузливо втекла. Увірвалась у будинок, знайшла притулок і дала собі волю. Не знаю, що сильніше — злість на нього чи свою слабкість перед ним.

Проводжу долонею по губах, ніби намагаючись стерти відчуття від нашого поцілунку, але воно не стирається. Він приніс стільки задоволення, як і болю, і в мене не вистачає сміливості визнати, що світ котиться кудись у прірву.

Чому Максим це постійно робить? Чому постійно з'являється і руйнує все, що я так довго намагалася зібрати по шматках?

Сльози все біжать по щоках, і не знаю, скільки б я так ще просиділа, якби не стукіт у двері. Якщо це Гришко, то мені швидко доведеться брати себе в руки, адже зовсім не хочеться, щоб син бачив мій стан. Але ж це не він.

— Катю, ти там довго? — голос сестри порушує цю безжальну тишу, і я прикладаю холодні долоні до щік, що горять. — Відчиняй.

Мовчу. Може, коли прикинуся сплячою, вона піде? Але це ж Христина, їй простіше виламати двері, ніж прийняти поразку.

— Катю! — знову гучний стукіт. Що й потрібно було довести.

Шумно зітхнувши, підходжу до дверей і клацаю замком.

Сестра входить тихо і, зачинивши двері, схрещує руки на грудях.

— Отже, — починає вона із замашками командира. — Або ти мені все розповідаєш, або я роблю висновки сама.

Від втоми та нервів прикриваю очі.

— Христино, мені зараз не до цього. Справді…

— Помиляєшся, зараз саме час, — Христина сідає на край ліжка, пропалюючи своїм вимогливим поглядом. — Ти втекла сюди після того, як Максим пішов по тебе до саду. Руки тремтять, червоні очі, губи теж... Ти серйозно думаєш, що я не зрозуміла, що у вас там сталося?

Тільки цього мені не вистачає, щоб остаточно добити. Цікаво, хтось ще такий самий спостережливий, як моя сестра? Соромно як…

— Не хвилюйся, ніхто тебе більше не бачив, а Макс — сама ввічливість, навіть ніхто нічого не зрозумів, — відмахується сестра, заспокоюючи. — Просто…

— Що? — внутрішньо напружуюся.

Христина задумливо підтискає губи, обмірковуючи свої слова.

— Я зрозуміла, що ти і Макс… Це ще не кінець, Катю.

Різко піднімаю на неї очі, не вірячи своїм вухам. Коли я вирішила розлучатися, мене ніхто з рідних не зупиняв, не переконував і не вмовляв. Навіть бабуся. Усі мовчки прийняли мій вибір, так само, як я колись давно повідомила, що ми одружуємося. Ми тоді такими молодими були, наші паспорти ще блищали чистотою та охайністю.

— Чому ти так кажеш? — гірко усміхнувшись, продовжую витирати сльози на обличчі.

— Це очевидно. Він так дивиться на тебе, наче зжерти хоче. Чоловік ніколи не буде так дивитись на жінку, з якою у нього вже нічого не буде.

— Припини…

— Що припинити? Говорити очевидні речі?

— Все не так просто, Христино, — роздратовано проводжу рукою по волоссю, складаючи потрібний пазл. — Нічого, що ми з ним уже два роки як у розлученні? Знаєш, скільки в нього жінок було з того часу?

Христина замовкає на короткий час, але дуже швидко знаходить потрібні аргументи в голові.

— Тобі не здається, що розлучатися з ним було дурістю?

Я нервово здригаюся. Є безліч речей, про які я шкодую, і наше розлучення посідає перше місце в цьому списку, але в мене тоді не було іншого виходу. Я була в пастці, зовсім самотня та нещасна. Мені не подобалося те, ким став мій чоловік, не подобалися й наші стосунки. Так, розумію, ставити ультиматуми було тупо, особливо коли ти знаєш, що ставка далеко не на тебе, але…

— Ти ніколи не казала нам, що саме у вас сталося, — продовжує Христина, лагідно торкаючись моєї руки. — Він тебе зраджував?

Негативно хитаю головою. Спочатку я теж так думала, але доказів у мене все одно не було, а товариші по команді ніколи не здадуть свого навіть під страхом смертної кари.

— Ти ж так кохала його...

— Так.

— Тоді навіщо?

Відкинувшись на подушки, знову починаю плакати. Це й досі болить, іноді просто знищує мене.

— Бо він мене більше не кохав. Або кохав… але не так, як раніше.

Сестра жалібно стогне і лягає поруч. Знаю, мої слова можуть прозвучати як дитячий белькіт, але те життя було і справді нестерпним.

— Катю, він кохає тебе, це написано прямо на його бездоганно гарному хокейному обличчі. Ви просто обоє не змогли вчасно це зрозуміти та оцінити.

Я не знаю, що відповісти. Можливо, Христина має рацію, але вже пізно про це думати.