Глава 6

— Ти трохи напружена, чи мені здається? — зауважує Сергій, поки ми їдемо до ресторану.

У мене ж думки намагаються пробити череп, багато чого в голові. Ще п'ять років тому сказав би мені хтось, що я збиратимуся на побачення не з чоловіком — не повірила б. Ніколи. Я так сильно була закохана в Туманова, жила тільки ним одним, навіть свої мрії поставила на паузу, аби тільки йому було добре. А тепер що? Він стоїть і дивиться, як інший чоловік везе мене до ресторану, доки він кидає скептичні погляди.

— Тобі здається, все нормально, — видаю найкращу усмішку, що існує в моєму арсеналі. Ми обоє чудово розуміємо, що це було незручно і тупо, але Сергій дуже добре вихований, щоб влаштовувати істерику з цього приводу. — Давно нікуди не вибиралася у суботу ввечері.

— Зрозуміло, — усміхається Сергій, взявши мене за руку. — Я теж не особливо тусовщик, але місце, куди ми їдемо, кажуть, варте уваги.

Моя рука в його — це ознака того, що він чекає чогось конкретного від мене і від вечора в цілому, але я настільки нервую, що не можу спокійно це прийняти. Наша близькість поки що нічого в мені не викликає. Ні тобі тремтіння, ні надії. Так, він мені подобається. Так, у нас багато спільного, але чомусь складно просто взяти та зробити крок уперед.

Хай тобі грець, Туманов, з цими поглядами та ненав'язливими дотиками. Тільки все псуєш.

У ресторані, куди ми приїжджаємо і справді чудово. Дуже затишно, незважаючи на кількість людей. Здається, забиті всі столики, але Сергій подбав, щоб ми сиділи в дальньому кутку і ніхто нам не заважав.

Коли робимо замовлення, я навіть не відмовляюся від келиха вина, бо чітко розумію: без нього буду напнутою пружиною весь вечір.

— Ти дуже гарна, Катю, — Сергій вкотре робить мені комплімент, і я намагаюся приховати зніяковілість, роблячи великий ковток червоного сухого. — Здається, я залип на тобі з першого погляду.

О Господи.

— Дякую…

— Я пам'ятаю, як прийшов уперше в клініку, а ти вийшла зі свого кабінету і так щиро усміхалася до пацієнтів, що я не міг відірвати очей. Твоя усмішка перевернула мій світ.

Якщо чесно, я взагалі цього не пам'ятаю. Точніше, пам'ятаю день, коли управитель представив персоналу нового співробітника, але не пам'ятаю, щоб хоч якось на це відреагувала. Мені байдуже, хто очолюватиме наш відділ, головне, щоб фахівець хороший, а чоловік чи жінка — до лампочки.

Далі Сергій уникає теми нашої першої зустрічі і розповідає про себе. Дещо я вже про нього знаю, наприклад, що він ніколи не був одружений, дітей не має, і кар'єра займає весь його вільний час. Раніше він працював на конкурентів, але наша клініка його буквально перекупила собі та швидко зробила завідувачем. Він не п'є, не палить, у вихідні грає з племінником у футбол, щоб дати братові з дружиною побути хоч трохи вдвох. Улюблений колір — синій, улюблена страва — салат з грушею, хамоном і дорблю.

Він так багато говорить, і начебто все цікаво, але я ніяк не можу не проводити паралелі. Туманов терпіти не може дорблю, а футбол вважає негідною грою на світовому рівні. Ну, зрозуміло, коли ти майже все життя шмагаєш ключкою шайбу, то тобі не подобається більше жоден вид спорту. У Макса дві старші сестри, і він не любить особливо дітей, крім нашого сина, звичайно.

— Я тебе заговорив, так? — Сергій зніяковіло підтискає губи, спостерігаючи за моїм обличчям.

Я просто жахлива. Я знаю.

— Ні. Що ти? — знову на обличчі фальшива усмішка. — Ти все так цікаво розповідаєш.

— Справді? Тобі не здається, що я зациклений на собі?

Може, трохи.

— Точно ні. Навпаки, цей вечір дуже багато про тебе розкрив. Я й не знала, що ти займаєшся волонтерством. Це похвально.

Сергій задоволено киває, по очах бачу, що вірить. Тут головне підіграти.

— Так, знаєш, я якось прокинувся і зрозумів, що треба не тільки в лікарні допомагати людям, і це такий кайф, — з ентузіазмом починає розповідати, де саме він ще допомагає, і це приблизно хвилин на десять, які мені здаються вічністю.

Подумки переношуся в наше перше серйозне побачення з Тумановим і як я жадібно ловила кожне його слово.

— Хіба тобі не страшно, коли тушка з вагою в тонну врізається в тебе? Не боїшся собі шию ненароком скрутити?

Макс загадково усміхається, прибираючи пасмо мого волосся за вухо. Від цього жесту я тану, як цукрова вата, але намагаюся триматися, щоб не показати, як він мені подобається.

— Чула фразу: “Боягуз не грає у хокей”?

— Чула. І що? Немає нічого поганого, якщо людина боїться. Усі чогось бояться.

— Так, і я теж багато чого боюся, наприклад, війни та голоду, смерті близьких, але коли я виходжу на лід, то почуваюся просто невразливим. Там я король, мені все під силу.

Ми тоді сиділи в Маку, і мені здавалося, це найкраще перше побачення у моєму житті.

— Ти все ще тут? — Сергій торкається моєї руки, привертаючи мою увагу.

Час уже перестати дозволяти минулому впливати на моє сьогодні.

— Так… пробач, — швидко відповідаю, вирівнявши спину. — Вино, здається, мене розслабило, і я задумалася.